Глава IV. Сліпа зона

1.

Сонце золотило дахи й верхні поверхи будинків, поступово виганяючи ранковий холод із довгих тіней. Том зупинився на парковці для відвідувачів і кинув погляд на своє давнє місце роботи.

Будівля SAPD практично не змінилася за сімнадцять років — та сама стара цегла, потемніла від часу, дощів і всюдисущого пилу, аркові вікна, бронзовий герб з орлом, щитом і зірками над входом, прапори США, Аризони й міста на флагштоках ліворуч, ряд патрульних машин — усе ті ж Dodge та Explorer. Невеликий технологічний шар із датчиків і камер поверх старої будівлі майже не впадав у вічі, наче вона сама впиралася новій реальності.

Том дістав із бардачка теку з документами й вийшов із машини. Сьогоднішній візит до поліції був до смішного банальним — продовження ліцензії на зброю. Усі чудово знали, хто він і чим займається, але бюрократія нікуди не поділася — все одно потрібен був папірець, без якого міська система починала дивитися на його арсенал із дратівливою цікавістю. У пустках усім було байдуже, що в тебе лежить у машині, доки ти не тицяв у когось стволом. У Сан-Ауреліо кожна гвинтівка, модуль, підсилювач і нестандартний боєприпас мусили мати номер, допуск, строк перевірки й підпис живої людини.

Двері залишилися ті самі — важкі, металеві, зі скляними вставками, але тепер поруч висіла нова панель сканера. Вона блимнула блідо-блакитним світлом, зчитала його громадянський статус, рейдерську ліцензію, старі поліцейські допуски, контрактні дозволи й, мабуть, усе інше, що місто вважало за потрібне знати про людину, перш ніж пустити її всередину.

Том зупинився, оглядаючи до болю знайомий хол — «Собор Святого Закону», як вони самі жартома називали його колись, — що здіймався вгору на три поверхи, до потемнілих аркових вікон під стелею, переходячи в головну залу — таке саме величезне внутрішнє приміщення з високою стелею, кількома рядами робочих місць на першому поверсі, галереями обабіч і довгими рядами кабінетів на двох рівнях. Кабінети детективів, кімнати допитів, архів, чергова частина, сходи з важкими поручнями, стара балюстрада, з якої сержанти кричали на патрульних, якщо ті надто довго стирчали біля кавомашини без діла. Ранкове світло падало крізь вікна довгими холодними смугами, лягало на кам’яну підлогу, на чергу біля стійки, на старі дерев’яні лави вздовж стін. Ліворуч висіла латунна дошка з фотографіями загиблих офіцерів. Декого з них він навіть знав. Частина з’явилася вже після Феномена.

У холі гуділа черга. Хтось сварився біля стійки реєстрації. Дитина плакала поруч із жінкою в сірій сукні. Двоє патрульних вели чоловіка в наручниках до бічного коридору. За склом ліворуч від звичайної рецепції двоє соцпрацівників з однаково виснаженими обличчями приймали заяви з питань, для яких раніше не існувало навіть слів. Над їхніми головами висіли нові таблички: «реєстрація Повернених», «опіка та тимчасове розміщення», «ліцензування реліктів», «ліцензії на зброю», «атестація зрілості НП», «анонімні повідомлення про домашнє насильство».

Праворуч від входу встановили блок технічного контролю: прозорі бокси для аномальних речових доказів, сканувальні рамки, контейнери з чорно-жовтим маркуванням, термінали з інститутськими попередженнями. Один із боксів стояв окремо, під червоною смугою тимчасового карантину. Усередині на підставці лежав маленький світний предмет, схожий на шматок напівпрозорого бурштину з тонкими нитками блакитного світла всередині.

Біля стійки перед боксом сперечався хлопець років двадцяти п’яти, у дешевій куртці з облізлим коміром.

— Та я ж кажу, це кулон! — обурено повторював він. — Кулон, трясця! Я його на ринку купив. У моєї дівчини такий самий, тільки зелений.

Офіцер за стійкою бурмотів утомленим голосом:

— У вашої дівчини сьогодні кров із носа йшла?

Хлопець замовк.

— Техніка поруч із ним вимикалася?

— Ну…

— Кішка на стіну лізла?

— Це взагалі не доказ, кішка в неї йобнута.

Другий офіцер, що стояв поруч із контейнером, утомлено потер перенісся.

— Предмет не сертифікований. Клас не встановлений. До перевірки Інститутом його вилучають.

— Та ви охрініли. Я за нього сто сорок баксів віддав.

— Тепер віддасте ще сто двадцять штрафу, якщо пощастить.

— За що?!

— За штуку, через яку три наші сканери показують різні поверхи будівлі.

Хлопець відкрив рота, але не знайшов що відповісти.

Світний «кулон» у боксі тихо здригнувся. Том помітив, як його тінь на внутрішній стінці контейнера змістилася ліворуч і роздвоїлася.

— Відійдіть від стійки, сер, — стрепенувся офіцер.

— Та годі вам…

— Від стійки. Негайно!

Хлопець замовк і відступив на крок.

Том рушив далі, до вікна ліцензування, ловлячи себе на дивному відчутті: раніше в цій залі затримані брехали про бійки, крадіжки, прострочені страховки, незареєстровану зброю, сімейні скандали й розбиті вітрини. Наче все те саме, але тепер до людської дурості додалася фізика, якій теж було начхати на закон.

У вікні ліцензування сиділа жінка середніх років у формі цивільного адміністратора. Том поклав теку в лоток.

— Продовження ліцензії.

Вона побіжно глянула на нього, потім на документи.

— Рейдер?

— Так.

Жінка невесело всміхнулася й вставила його картку в зчитувач. Термінал кілька секунд думав, а тоді видав довгий список. Жінка пробігла очима по екрану й повільно підняла брови.

— Веселий у вас набір, містере Хейл.

— У мене насичене життя.

— Я вже здогадалася.

Вона почала відмічати пункти один за одним. Том машинально повернув голову на голоси біля рецепції.

Біля стійки реєстрації стояв чоловік років під сорок зі скляним поглядом і різкими, ламаними рухами — явно під чимось. На ньому була чиста сорочка, що погано сиділа в плечах. Волосся розпатлане, обличчя неголене, під очима темні провали. Він тримав у руках складену теку й м’яв її так сильно, що папір ледь не рвався.