Глава II. Розлом

1.

Трос був пристебнутий до масивного карабіна на портативному крані з лебідкою, закріпленому в кузові пікапа. Машину підігнали майже до самого краю провалля. Металеві кільця, вбиті в скелю ще під час попередніх рейдів, стирчали довкола, але сьогодні ніхто не збирався вдавати альпіністів заради старої романтики.

Під черевиками пружинила хвоя. За спиною стояли високі каліфорнійські сосни — темні, вологі, цілком недоречні посеред Аризони. Величезний пласт чужої землі нависав над долиною Біг-Сенді, як шматок іншого світу, покладений поверх цього криво й без пояснень. Далі, за обривом, починалася сітка каньйонів і гігантських тріщин у рудуватій породі, що тягнулася до плато Колорадо на горизонті.

Сімдесят метрів униз.

Том стояв біля борту й допомагав Раулю закріпити останні вузли екзоскелета. Центральний модуль-хребет уже сидів на спині; від нього по руках і ногах розходилися темні гілки сервоприводів. Рауль повільно підняв руки, перевіряючи хід плечових механізмів, потім обережно переніс вагу з ноги на ногу.

— Ліве коліно трохи запізнюється, — сказав він.

Том присів, підтягнув фіксатор на стегні й перевірив кабель.

— Тепер?

Рауль зробив кілька кроків, підняв свій M60 і повів стволом у бік порожнього лісу, не знімаючи запобіжник.

— Уже краще. Принаймні я зможу тягати цю дуру й ненавидіти життя трохи менше.

— Для тебе це неабиякий прогрес.

— Для науки стараюся. — зробив комічно-серйозне обличчя Рауль.

— Постарайся не зламати сервопривід до спуску.

Рауль опустив кулемет і подивився на нього ображено.

— Ти зовсім у мене не віриш.

— Я вірю у твою здатність ламати дороге обладнання.

Рауль хмикнув, але більше не смикався. Том перевірив кріплення на поясі, потягнув за ремінь підсумка з кулеметними стрічками. Екзоскелет сухо клацнув, приймаючи вагу.

Десь над краєм обриву неголосно дзижчав дрон. Мако стояв біля другого пікапа, не відриваючись від планшета. Кремезний, широкоплечий, із гавайськими рисами обличчя, він керував апаратом так спокійно, ніби той був продовженням його рук. Дрон пройшов уздовж кромки, завис над проваллям, нахилився й пішов нижче, скануючи стіни.

— Мако, ти там не кіно знімаєш, — сказала Меган, не обертаючись.

— До Купола мені за це платили, між іншим.

— У Долині за красиві кадри не платять.

— Зате потім усі дивляться мої записи й кажуть: “Мако, ти геній повітряної розвідки”.

— Зазвичай вони кажуть: “Мако, чому в нас знову немає нормальної мапи, зате є до біса гарні пейзажі?”

Доуз і Джексон позаду захихикали. Мако теж трохи всміхнувся, але сперечатися не став, тільки провів великим пальцем по екрану, збільшуючи зображення нижнього майданчика.

Біля відкинутого борта другого пікапа Доуз розкладав контейнери. Білі — під біологію. Сірі — під мінерали і стабільні фрагменти. Чорні, з подвійними замками та внутрішніми стабілізаторами, — під усе, що починало поводитися активно. На кришках були наліпки Інституту: координати, час, рівень фону, тип зразка, підпис відповідального рейдера.

Том недолюблював цей останній рядок.

Відповідальний рейдер.

Гарний спосіб написати: якщо ця штука спалить пів кварталу, спершу спитають із тебе.

Доуз перевірив ущільнення на чорному контейнері, клацнув замком і підняв погляд.

— За 261-H4 платять як за активний релік. З якого дива?

— Бо ніхто не знає, що це таке, — сказав Том.

— Зазвичай за “ніхто не знає” платять менше.

— Зазвичай за це спершу помирає хтось інший.

Доуз помовчав, потім акуратно наклеїв нову бірку.

— Дуже мотивуючий інструктаж, Хейле.

— Звертайся.

Поруч Джексон кріпив на розвантажці комплект фіксації: дві складані розпірні штанги, котушку термостійких строп, набір польових анкерів і плаский акумуляторний стабілізатор у жорсткому чохлі. Усе це скидалося на будівельний набір, але ця штука була розроблена для того, щоб втримувати на місці шматок невідомої фізики.

Джексон перевірив карабіни, затягнув ремінь і коротко видихнув.

— Якщо ця штука виявиться розміром із холодильник, я подам скаргу.

— Повір, якщо так буде, — сказав Том, підтягнувши йому ремінь, — тобі буде ні до цього.

— От тому я й не люблю польові контракти. Замало простору для профспілкової боротьби.

Біля сусіднього кейса Енн перевіряла легку гвинтівку незнайомого дизайну. Вона була невисока, міцна, із сухою спортивною фігурою й відкритим симпатичним обличчям, у якому було щось середньозахідне: світла шкіра, трохи кирпатий ніс, і спокійні сірі очі. Світле волосся вона стягнула в короткий хвіст, захисні окуляри були зсунуті на лоб; ремінець ішов потилицею, притискаючи волосся нерівною світлою смугою.

Поруч на землі стояв біосканер із відкритою кришкою. Прилад тихо пищав, лаючись на калібрування.

Кенді присіла поруч, із цікавістю дивлячись на гвинтівку.

— Це щось новеньке.

Енн кивнула й простягнула їй зброю, розвернувши руків’ям уперед.

— Інститутський прототип. Легша за стару майже на третину. Баланс добрий, але віддача дивна.

Кенді обережно взяла гвинтівку, приклала до плеча, перевірила приціл і плавно повела стволом у бік лісу.

— Така м’яка.

— Угу. Тому я їй поки не довіряю.

Кенді всміхнулася, але без звичної насмішки. З Енн вона трималася тепліше, спокійніше, без звичного для неї бажання вчепитися в суперечку.

— Після рейду даси постріляти?

— Дам, — сказала Енн. — Тільки не при Еріку. Він почне розповідати, що вона “співає”.

— Якщо це розробка Еріка, це цілком можливо!

— Сподіваюся, ні. —  засміялася Енн, нарешті піднявши на неї очі.

Кенді тихо фиркнула й повернула гвинтівку.

Енн виглядала майже її ровесницею — років двадцять п’ять, не більше. Але наскільки Том пам’ятав, вона була з пізніх Повернених, Феномен застав її молодою поліцейською кадеткою, повернувши її через тринадцять років.