Глава I. Звичайна робота

1.
Томас Хейл пив каву, стоячи біля кухонного вікна свого будинку.

Будинок був старий, ще з п’ятдесятих — світлий сайдинг, дерев’яна веранда, поштова скринька з облізлою фарбою. Такі будинки десятиліттями будували майже однаково. Одноповерхова Америка ніколи особливо не змінювалася.

За вікном ранкове світло лягало на охайні газони, ряд поштових скриньок, сусідський прапор, що ледь тремтів на легкому вітрі. Далі тягнулися нескінченні житлові квартали, за ними здіймалися висотки, а ще далі — майже невидиме звідси склепіння Купола.

Якщо придивитися, горизонт починав трохи зернитися, ніби зображення втрачало фокус. У сонячному світлі на поверхні можна було вловити тонку, майже непомітну сітку — живу, наче переплетення клітин під мікроскопом. Іноді в цьому тремтінні виникали фантоми й дивні міражі на межі видимості.

Або галюцинації.

Ніхто не міг сказати напевно.

Томас поставив чашку з логотипом SAPD на стіл і завмер, дивлячись на неї.

Рівно на цьому місці він стояв сімнадцять років тому.

Того дня він мав бути в патрулі з Галлагером. Усю ніч готувався до іспиту на сержанта, тож ранкова кава була не задоволенням, а необхідністю. Він поставив чашку на стіл, поправив форму й потягнувся до значка.

Та так і не торкнувся його.

Він запам’ятав лише звук, ні на що не схожий, не вибух, не гул — радше глухий низький удар, ніби хтось ударив по величезній металевій плиті десь під землею.

Потім — тиша.

І велике, всеохопне Ніщо.

Наче просто кліпнув. Рука все ще тягнулася до значка. На столі стояла та сама чашка з давно висохлою кавою, а все довкола вкривав шар пилу завтовшки в палець. Вітер ганяв його клаптями по столу й ворушив фіранки на розчиненому вікні.

Виявилося, що його не було понад два роки.

У день Феномена всі, хто опинився всередині майбутнього Купола, зникли одночасно. Потім почали повертатися. Хтось — за добу. Хтось — за кілька місяців. Хтось — через роки, на тому самому місці, у тому самому одязі, іноді навіть у тій самій позі.

Так з’явилося слово «Повернені».

Коли Купол нарешті виміряли, виявилося, що він мав близько двохсот п’ятдесяти кілометрів від краю до краю — від Сан-Ауреліо на північному заході майже до Фінікса на південному сході. Майже прозорий. Абсолютно непроникний для людей, машин і радіосигналу.

Із зовнішнього світу до них доходили лише сонячне світло, повітря і вид на решту Америки — тієї самої, яка більше не відповідала.

Телефон завібрував, висмикуючи Тома зі спогадів.

«Під’їжджаємо. Не змушуй мене сигналити».

Томас накинув куртку, підхопив важкий, набитий армійський рюкзак і вийшов надвір.

Приблизно за пів хвилини навпроти будинку зупинився матово-сірий Raptor, обшитий бронепластинами й посилений бамперами, з рудим пилом у кожній щілині та темними смугами від старих дощів.

Меган усміхнулася, трохи нахиливши голову, щоб бачити його крізь вікно.

— Доброго ранку, Хейле. Готовий померти заради науки?

— Надто рано для екзистенційних питань. Спробуй спитати за кілька годин, — відповів він, скривившись, відчинив пасажирські двері й спробував сісти.

— Здоров, Хейле! — долинув із заднього сидіння бадьорий голос Рауля.

Чиїсь важкі армійські черевики нахабно лежали на його підголівнику.

— Прибери ноги, — сказав Том, не обертаючись.

Ззаду пролунав сповнений невдоволення зітх.

На задньому сидінні напівлежала двадцятирічна на вигляд дівчина, обіймаючи здоровенний Barrett M82. Вона повільно витягла з вух навушники, закотила очі й неквапливо прибрала ноги, ніби робила неймовірну послугу.

— От умієш ти обламати кайф, Том, — ліниво сказала вона.

Томас нарешті сів, обернувся й зміряв Кенді сердитим поглядом.

Довге чорне волосся до пояса, зібране у високий хвіст. Короткі джинсові шорти, колготки у велику сітку, армійська куртка поверх топа й кілька підсумків на поясі.

Він перевів докірливий погляд на Меган.

— Ти мене все-таки не послухала.

— Ми це обговорювали.

— Так, і я був проти!

— Том, вона вже два тижні як ліцензований рейдер, — сердито відповіла Меган, рушаючи з місця. — І остаточний склад загону визначаю я.

— Ну звісно, ти ж головна… — огризнувся Том. — Можна тягнути дев’ятирічну доньку в рейд…

— Між іншим, я тепер офіційно повнолітня! — нахабно вставила Кенді із заднього сидіння.

— А ти не хами, Мала! Там унизу тобі не тренування! — Він знову подивився на Меган. — Вона мені хамить. Ще й цю гаубицю прихопила… По кому вона з неї стріляти зібралася? Нею ж літаки збивати можна!

Том відвернувся до вікна, краєм ока помітивши, як Меган ледь стримує усмішку.

Так, він розумів, що дівчисько вже ходила в рейди. І не раз.

Але то були навчальні виходи Інституту вздовж краю Аберрації, а не серйозний ризикований рейд у Розлом.

Кенді він знав від народження й багато часу проводив із нею та Меган. Особливо добре пам’ятав, як уперше побачив її на стрільбищі. На вигляд — звичайна дівчинка-підліток, але зброю вона тримала так спокійно й упевнено, що це мимоволі викликало повагу.

А їй тоді було лише шість.

Ще кілька років — і перед ним уже доросла дівчина, яка на тренуванні розкидала трьох морпіхів, наче цуценят.

Фізично — ідеально складена, доросла, зухвала. І сильна, як десять пітбулів. Спробуй після такого називати її дитиною.

Кенді належала до Нового Покоління — дітей, народжених уже після появи Купола.

Діти тепер народжувалися рідко, зате росли надто швидко: до десяти років виглядали дорослими, були сильнішими, здоровішими й міркували так, що поруч із ними звичайна людина почувалася застарілою моделлю.

Але справа була не лише в тілі.

Усередині вони теж не були дітьми. Говорили, ухвалювали рішення, злилися, сперечалися й дивилися на світ так, ніби справді прожили свої двадцять років.