Розділ 9_1

РОЗДІЛ 9
Не рий іншому яму, сам у неї потрапиш

– Чого ти там возишся? 

Гліб занервував, гадаючи, чому брат так довго не виходить з кімнати Кати, й вирішив упевнитися, що той впорався із завданням. Від несподіванки Марк відкинув ляльку на ліжко, а дивний браслет сховав за спиною.

– Не нервуй ти так, це лише я, – заспокоїв його старший брат й підійшов до ліжка. – Ти що, зламав її?

Хлопець оглянув ляльку з усіх боків, але не знайшовши інших ушкоджень, почав вивчати діру в спині.

– І як це тобі вдалося? – не дивлячись на брата, запитав Гліб. – Хоча… що не робиться, все на краще. Від цього сіра миша ще більше засмутиться.

Скориставшись моментом, коли вся увага брата була прикута до ляльки, Марк надів на руку браслет й сховав його під рукавом легкого светра.

– Що ви обидва тут робите? – насторожено запитала Катя. Вона увійшла настільки тихо, що хлопці навіть не помітили, з якого моменту в кімнаті їх стало троє. Захоплені на місці злочину, вони повелися як підлітки, що завинили: витягувалися як по команді "Струнко"! і винувато опустили голови. 

– Віддай, – здавленим голосом попросила дівчина, коли побачила поламану ляльку в руках старшого брата.

– Навіщо тобі цей мотлох? Вона ж вже поламана, – криво посміхнувся Гліб.

– Поверни! – від напруги голос підвів Катю, й на виході вийшов досить неприємний для слуху писк.

– А що буде, якщо не поверну? – посміхнувся Гліб. – Батьку поскаржишся?

Оскільки дівчина спробувала вихопити ляльку, Гліб кинув її Марку, що стояв позаду Каті.

Молодший брат упіймав іграшку і з подивом помітив, що зараз вона не випромінює енергії. Дивні відчуття, які він завжди відчував у кімнаті дівчини та пов'язував саме з цією лялькою, зникли. 

– Марк, віддай, – попросила Катя.

Не тому, що він включився в гру брата, швидше, діючи за інерцією, хлопець перекинув ляльку Глібу, а той, своєю чергою, відчинив вікно й жбурнув її якнайдалі.

– Якщо лялька для тебе така цінна, можеш піти та підібрати.

Гліб зло посміхнувся й з переможним виглядом вийшов з кімнати. Марк же пішов, винувато ховаючи очі. Катя підійшла до вікна й, витираючи долонями сльози, що зрадницьки покотилися по щоках, спробувала визначити місце падіння іграшки.

Вона невтомно довгий час обмацувала кущі, намагаючись знайти пам'ятну річ, але ляльки ніде не було. Катя пошкодувала, що, виходячи з будинку, не накинула на себе щось з теплих речей. Якщо вдень сонце щедро обдаровувало теплом, то ніч нагадувала, що з дня на день остаточно похолоднішає й городяни поховають вітровки та плащі, переодягнувшись у теплі куртки та пальта.

– Чому вона її досі не знайшла? – здивовано запитав Гліб, заглянувши перед сном до Маркової кімнати.

Брати деякий час стояли біля вікна й спостерігали за стовпом світла, від ручного ліхтарика, що блукав садом. Муніципальні ліхтарі освітлювали тільки під'їзну дорогу до будинку та гаражу. Декоративні садові доріжки освітлювали лише маленькі ліхтарі на сонячних батареях, охоплюючи незначний простір навкруги. Вночі сад повністю занурювався в пітьму. Повну ілюмінацію у будинку Романенко включали тільки коли приймали гостей.

З вікна кімнати Марка дівчина, що блукала серед дерев та кущів, була схожа на лісового світляка, що шукає шлях додому. Без втоми вона зигзагоподібно ходила від дерева до дерева, від куща до куща. Але все марно.

– Ти викинув ляльку аж за огорожу? – уточнив у брата Марк. 

Сад займав лише двадцять соток, що й так було чимало для будинків на їх вулиці. Але Гліб завдяки його силі спокійно міг закинути легку ляльку за огорожу на проїжджу частину дороги, а це десь на відстані п'ятдесяти метрів. Можливо, іграшку давно підібрав хтось з перехожих.

– Ні, я розрахував кидок. Вона точно в межах нашої ділянки.

Якоїсь миті Глібу набридло спостерігати за садом, що ледве освітлювався з вікон будинку. На ділянці сусідів Ходоренко теж не було зовнішнього освітлення, а тому навкруги була суцільна темрява.

– Неважливо, знайде чи ні, головне, щоб вона повернулася до будинку до того, як увімкнеться сигналізація, – сказав Гліб вже у дверях братової кімнати, збираючись піти геть.

– Скоріше б, бо точно задубіє від холоду.

Марк знову повернувся до вікна й продовжив спостерігати за блукаючим вогником ліхтарика. Якоїсь миті він раптом відчув сильний переляк дівчини. Це була така потужна емоція, що повністю захопила його. Катя, наче призма, що заломлює сонячні промені у веселкові розлучення на стіні, багатогранно посилила імпульсивний страх, який відчула, й потужним потоком послала його Марку. Браслет на його руці ожив, запульсував та обпалив шкіру хлопця. З диким криком він стягнув прикрасу з руки та відкинув її на підлогу, проте на руці червоніла невелика відкрита рана, що за розміром що відповідала одній ланці браслета. 

– Що за фігня?! 

Юнак здивовано подивився на цілком звичайний на вигляд предмет біля своїх ніг. Тримаючись за обпечену руку, він повернувся до вікна. Вогник, що блукав, зник, а без нього неможливо було розгледіти дівчину.