Розділ 5_1

РОЗДІЛ 5
Чужа душа, як темна ніч

– Розповідай, – першим відійшов від шоку Влад.

– Учора я весь ранок просидів на даху, – заговорив Богдан, не дивлячись на друзів. Він був збентежений через таку надмірну увагу до себе. – Не хотів, щоб інші бачили мене таким.

– Це тебе батько побив? – запитала Женя.

– Так, – коротко відповів хлопець.

Розмови про його особисті проблеми змушували Богдана ніяковіти та викликали гостре бажання якнайшвидше закрити болісну для нього тему.

– Про це ми пізніше поговоримо, а зараз розповідай, що бачив, – сказав Влад.

– Посеред другого уроку фізрук вибіг на дах, слідом за ним наш класний. Вони стали битися. Роман Вікторович постійно кричав: "Бийся зі мною!". Але Андрій Геннадійович у відповідь лише сміявся. Я побачив обличчя фізрука, воно виглядало як у божевільного: дикі очі жахливо блищали, і мені здалося, що вони почорніли, а рот так потворно викривився, наче сміявся беззубий дід. Тоді наш класний вхопив фізрука за барки та підвісив з краю даху. Проте Андрій Геннадійович не злякався. Роман Вікторович сказав, що тепер вони знають, хто він і йому більше не сховатися. А потім…

– Стривай, – перебила його Юля. – Хто "вони"? Я нічого не зрозуміла.

– Я теж нічого не зрозумів, просто переказую, що чув, – сказав на виправдання Богдан.

– І що було потім? – пошепки запитала Катя.

– Далі фізрук змінився в обличчі, почав несамовито кричати й перелякано дивитися вниз, ніби тільки зараз помітив порожнечу під ногами. Тоді Роман Вікторович знову затягнув його на дах. Фізрук одразу знепритомнів. У цей момент на дах вибігла завуч. Я сховався і класний не знав, що хтось усе бачив, тому впевнено збрехав, ніби Андрій Геннадійович намагався зістрибнути з даху, а він його втримав.

– Невже у нашого історика кримінальне минуле? – здивувалася Юля.

– Цього не може бути, – зауважив Влад. – Перед прийняттям на роботу до нашої школи біографію всіх вчителів перевіряють дуже ретельно.

– Тоді що означають слова: "Вони знають, хто він і йому більше не сховатися"? – запитала Юля.

– Тільки те, що Роман Вікторович приховує якусь таємницю й Андрій Геннадійович знає її, – задумливо відповів Влад.

– Що нам тепер робити, дізнавшись правду? – запитала Женя.

– Нічого. Триматимемо язики за зубами, поки не дізнаємося, що приховує класний. Увесь час Роман Вікторович видавався хорошою людиною й ми щиро його любили, а зараз, достеменно не розібравшись, готові повісити на нього ярлик лиходія, – по черзі дивлячись на кожного з підлітків, сказав Артем.

– Але ж він намагався вбити фізрука? – здивувалася Женя.

– Ти знаєш, що було до того, як обидва вчителі вибігли на дах? Можеш назвати причину, через яку Андрій Геннадійович був схожий на божевільного? І чому сам фізрук не спростовує вигадану версію класного? – запитав Артем у Жені.

Вона у відповідь тільки знизала плечима.

– Отож-бо! Поки не знайдемо відповіді на ці питання, зберігатимемо почуте в таємниці. І ти, Богдане, більше нікому не розповідай про подію на даху.

– Добре, – кивнув він.

Після того, як Богдан відкрився гуртківцям, його страх як рукою зняло. Тепер він не один, і ця думка надавала сил. Артем правий, виникає багато питань й головне з них: "Якщо Андрій Геннадійович жертва, то чому покриває людину, яка намагалася його вбити?".

– А тепер можна повернутися до обговорення пісні, яку виконуватимемо на Дні учителя? – запитала Алла.

У відповідь пролунав загальний стогін, після якого усі присутні щиро розсміялися.

– Гаразд, давайте на сьогодні візьмемо тайм-аут, – зітхнула Алла. – Але вдома кожен з вас обов'язково має подумати над вибором композиції. Завтра чекаю на ваші пропозиції.

З легкою душею всі розійшлися по домівках в різних напрямках: Юля схопила Артема під руку й вимагала аби він провів її додому, Влад приклеївся до Каті та Жені.

– Юля, скажи, чому ти обрала мене? – запитав Артем, проводжаючи подружку.

– Тому, що ти найкрутіший хлопець у нашому класі.

– Тільки тому?

– А ще ти гарний, сильний, розумний.

– І все?

– Я не розумію, що ти хочеш від мене? Невже я мало тобі компліментів зробила?!

– Ти не сказала, що любиш мене або бодай що я тобі подобаюсь.

– Ти мені подобаєшся, – посміхнулася Юля та обійняла руку хлопця. – Що це на тебе сьогодні найшло?

– Просто для всіх ми пара, але насправді це не так.

– Що означає “не так”? Хіба ми не зустрічаємось?

– Ні, звичайно. Ми просто робимо видимість для однокласників.

Юля зупинилася й перелякано подивилася на Артема.

– Ти що зараз намагаєшся зробити? – запитала вона. – Хочеш кинути мене?

– Я не можу тебе покинути, бо ми ніколи не були парою. За цей рік хіба ми хоч раз сходили на побачення? Я тобі хоч раз подзвонив? Ми зустрічалися поза школою?