Розділ 1_2

Тетяна Василівна завідувала відділенням травматології та ортопедії згідно з основною спеціальністю. Вона була, як то кажуть, хірургом від Бога з вродженою чи то розвиненою гострою інтуїцією. А після інтернатури здобула другу освіту та ліцензію психолога. Оскільки керівництво лікарні високо цінувало її як висококваліфікованого фахівця, дозволяло паралельно вести приватну практику як психологиня. Особистих пацієнтів лікарка розміщувала в окремому боксі, де зараз перебувала Катя й куди помістили Артема.

Оглянувши юнака, Тетяна Василівна запевнила його батька, що нічого страшного не сталося, дорогої апаратури не потрібно використовувати, щоб обстежити хлопця. Ігор Петрович підписав документи про згоду, щоб за його сином спостерігала саме ця лікарка. Коли ж медсестра вийшла з палати, Тетяна Василівна взялася за безпосереднє лікування підлітка власним унікальним методом. Вона доторкнулася до його оголених стоп й заплющила очі. Збоку здавалося, що нічого особливого не відбувається, але насправді вже почався процес відновлення. Незабаром з'явилися також видимі ознаки зцілення: затягнулися садна, зменшилися припухлості від забиття, посвітлішали, а потім й зовсім зникли синці. 

– Тепер все буде добре, – констатувала лікарка після закінчення такої швидкої процедури.

– Артему все ж краще побути деякий час у лікарні, щоб не привертати уваги, – запропонував батько хлопця.

– Я уявляю, як це вплине на моє відділення, – зі стражданням закотивши очі, зітхнула лікарка. 

– Нехай тільки спробує пустувати. Я йому тоді влаштую, – Ігор Петрович погрозив вказівним пальцем синові, котрий все ще не опритомнів. – Тетяночко, ти особливо з ним не панькайся. Розумію, що він твій хрещеник, але досить його балувати, адже Артем давно не дитина.

– Ти занадто на нього тиснеш, ось хлопчик й бунтує. До речі, хто його так?

– Сусідський хлопець, про якого я тобі вже розповідав.

– Гліб? – уточнила Тетяна Василівна.

– Так. Не можу дочекатися, коли йому виповниться двадцять один рік.

– Ти в курсі, що його батько одружується?

– Ні, – здивувався Ігор Петрович. – А ти звідки знаєш?

– Потім при нагоді розповім. У мене прохання, доглянь за його нареченою та її донькою.

– Вони з наших? – ще більше здивувався Ігор Петрович.

– Ні, просто люди, але все ж таки прошу тебе подбати про них.

– Якщо чесно, мені неприємно, що ти щось недоговорюєш. Я думав, ми друзі.

– З Романенко ви теж друзі, – докірливо подивилася на чоловіка лікарка.

– Він нам не ворог. 

– Я маю бути неупередженою, тому дозволяю вам дружити, але змушена обмежувати твій доступ до інформації.

– Прикро, що ти мені не довіряєш.

– Тобі довіряю, а от йому – ні, – останню фразу Тетяна Василівна вимовила з легкою посмішкою, намагаючись мімікою "підсолодити" гірку пігулку, яку судилося прийняти її другові. – Вийдімо й дамо Артему поспати.

Вже в коридорі вони зіткнулися з Катею, котра йшла до своєї палати. Лікарка зупинила дівчинку й запитала, як вона почувається, на що та відповіла, що добре. Тетяна Василівна задоволено кивнула й відпустила пацієнтку, а потім повернулася до свого супутника.

– Це ваша майбутня сусідка, дочка жінки, яка виходить заміж за Романенка.

Ігор Петрович подивився вслід дівчині, що віддалялася, – нічого примітного: звичайна зовнішність, до того ж лице приховували величезні окуляри в пластмасовій оправі, котрі, напевно, дісталися від бабусі. Довге волосся було заплетене у дві тугі коси. Повна відсутність жіночих хитрощів: ані косметики, ані будь-яких прикрас. Навіть піжама виглядала на ній неймовірно безформно, хоча під нею й вгадувалося струнке та пружне тіло.

– Що з цією дівчинкою? Чому вона тут?

– Психологічна травма, але я не маю права розкривати лікарську таємницю.

– Суцільні секрети, – важко зітхнув Ігор Петрович.

У відповідь Тетяна Василівна тільки розвела руками. Батько Артема пройшов її тест: якщо він не розгледів суті Каті, то й майбутньому вітчимові нелегко буде розкрити цю дитину.

А от Катя відразу розпізнала, з ким спілкується її лікарка, і ледь не зомліла, проходячи повз співрозмовників. Добре, що лікарка заговорила з нею і навіть взяла за руку. Чомусь від дотиків цієї жінки їй завжди легшало. Тільки опинившись у своїй палаті Катя змогла заспокоїтися.

Наступні декілька днів вона з побоюванням проходила повз двері палати, з якої вийшов той чоловік. Але й пацієнт Тетяни Василівни, судячи з усього, теж не горів бажанням бачитися з сусідами по відділенню. Хоча, можливо, просто не міг виходити. 

Все ж одного разу Катя застукала хлопця з палати, що  її лякала: він крав стікери зі столу медсестри на черговому посту. 

Попри настанови батька не висовуватися, Артем настільки змучився сидіти в палаті наодинці, що наважився вирушити за пригодами коридорами лікарні. Катя відразу ж зрозуміла, що цей хлопець, найімовірніше, син чоловіка, з яким раніше її познайомила Тетяна Василівна. Зовні вони були дуже схожі: світла шкіра, блакитні очі, злегка рудувате волосся і досить миловидні риси обличчя.  Дівчина інтуїтивно розпізнала його приховану сутність: хлопець точно не був людиною, отже, їй слід було триматися від нього чимдалі.