Глава 24

Нора

Завершивши усі справи у Прикордонні, потрібно було повертатися додому. Здавалося, ми з Джеральдом відтягували цей момент, як могли. Просто тут,  у цьому затишному готельному номері, де окрім нас нікого немає, все просто, зрозуміло, А що чекає нас за дверима? Чи вдасться нам підтримувати стосунки у звичному житті, у якому є моя робота, часті відрядження Джера, різні будинки, звички, купа інших людей, що весь час пхають носа у чужі справи.

Джеральд був певний, що нічого не зміниться. А от у мене якийсь острах був. Я була впевнена у своїх почуттях, проте реальне життя часто закидає такі піруети, що не перестаєш дивуватися. І на одних почуттях далеко не поїдеш. Важлива ще довіра, взаємоповага, вірність, поступливість. А з останнім проблеми у нас обох. Проте маючи все це, але не маючи кохання, щасливим теж не станеш. Це я перевірила, бувши у стосунках з Девідом.

Можна було зазирнути у майбутнє Джеральда та підглянути, чи є я у його житті. Але я боялася. Раптом, мене там немає, і все піде шкереберть? Краще я буду у щасливому незнанні, хоча б деякий час.

Ех, нічому мене життя не вчить. От маю ж шанс перестрахуватися, і свідомо його відкидаю. Совість каже, що я молодець, адже довіряю, а не перевіряю. Серце мліє від радості. А мозок каже, що я дурепа, яких світ не бачив. Отак і живу.

Я ще нікому про нас не розказала, хоча Ліса дзвонила вже два рази. Ніяк не можу наважитися. Та що там, сама ніяк не можу в це повірити! Я і Джеральд — справжня пара. Очманіти.

Проте, справи не чекали, і пора було повертатися. Перемістилися у столицю ми разом.

— Крихітко, давай одразу перевеземо твої речі до мене, — наполягав Джеральд.

— А давай не будемо поспішати.

— П'ять років були порізно, куди ще повільніше?

— То не рахується, — відмахнулася я.

Джеральд скрипнув зубами, проте не став сперечатися далі. Тож мовчки довів мене до дверей квартири, дорогою засипавши поцілунками. Коли ми врешті-решт відірвалися один від одного, Джеральд обперся ліктем об одвірок, підняв одну брову та ще раз запитав:

— Не передумала? Точно не хочеш до мене?

— Не спокушай мене, Джере. Поки моя відповідь — ні. А далі, поживемо — побачимо. 

— Ну добре, — нарешті здався хлопець. — Я ще трошки почекаю твою позитивну відповідь.

Я тільки засміялася. Ото вже самовпевнений. Але я його і за це люблю.

Наступного дня, збиралася на роботу з приємним передчуттям. Одягла улюблену смарагдову сукню міді довжини, туфлі на підборах, вже хотіла виходити, але перед дверима зупинилася. Повернулася, підійшла до столика, на якому були мої прикраси, із самісінького дна скриньки дістала підвіску-пташку, яка розпізнає брехню. Джеральд правий. Видіння видіннями, але люди бувають іноді підступними. Та й тепер вона не навіює неприємних спогадів. Зовсім навпаки. Асоціюється з коханою людиною.

Тож я без вагань одягла підвіску на шию та вийшла з дому. А на парковці мене чекав сюрприз. Джеральд Стівенсон власною персоною чекав мене біля свого блискучого чорного магікару.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитала я.

— Скучив, — відповів Джера та притягнув мене до себе. Я теж скучила за такими його обіймами.

— Ми б зустрілися у Палаці. Працюємо разом, пам'ятаєш? — засміялася я.

— Мені тебе завжди буде мало. А ще у Палаці буде повно справ, і зовсім не буде часу на нас. Тож я ловлю кожну хвилинку.

— Я теж вже скучила за тобою, — сказала я, дивлячись у кохані голубі очі, в яких не було льодяного холоду. Лише тепло та щира турбота.

— Застрибуй, крихітко. Поїдемо на роботу з вітерцем.

У палац зайшли, тримаючись за руки. Дорогою вловила здивовані погляди команди Джеральда. Хлопці, як завжди, пили каву на східцях. Один з них навіть поперхнувся, побачивши нас. Та Джеральд навіть вухом не повів. Лише кивнув їм в знак привітання. Я ж червоніла, немов школярка.

Перед входом у свій кабінет отримала ще один палкий поцілунок. Коли залишилася наодинці та сіла в робоче крісло, захотілося покрутися на ньому. Настрій був такий, неначе виграла в лотерею. Метелики всередині сходили з розуму від щастя. Задзвонив конектор. Мама.

— Доню, привіт. Ти вже повернулася з відрядження?

Мама, звісно не знала про масштаби катастрофи, яка була у Прикордонні. Для неї я просто їздила у відрядження, у якому допомагала знайти зниклих людей.

— Привіт. матусю. Так, уже у палаці, справ назбиралося багацько. Буду зараз розгрібати.

Це була чиста правда. На столі мене чекали купа речей, що належали людям, підозрюваним у різних злочинах.  Біля кожної були документи з подробицями справи, яка розслідується. Термінові були помічені червоним кольором. А були такі, що не помічені нічим. Але від них мені так фонило магією, що я й без позначок розуміла, що вони надважливі. Адже через прорив, тут, у столиці. життя не спинялося.

— Може б ти приїхала до нас з татом на вихідні? Ми скучили.

— Може й заїду, — відповіла я, прокручуючи у голові варіанти, як сказати батькам, що ми з Джеральдом знову разом після стількох років.