Глава 1

У далекому дитинстві

Нора

На дворі стояло спекотне літо. У будинку зібралося багато гостей, і я сховалася від усього цього шуму в саду. Мій тато — міністр міждержавних зв’язків, то ж на його день народження завжди збиралася купа народу. Друзі, колеги, просто корисні для кар’єри люди — кого тут тільки не було. Часто навіть сам король приходив, але, на щастя, не сьогодні.

Того дня я вперше побачила Джеральда Стівенсона. Просто спокійнісінько каталася на гойдалці та гуляла своєю улюбленою лялькою Лолою, коли він з’явився. Хлопець вибіг у сад і несамовито, неначе звір якийсь, заверещав на весь сад:

— А-а-а! Усім стояти! Капітан Стівенсон на місці! Зараз я закидаю вас вогняними кулями, тварюки!

Я з цікавістю розглядала його. Білявий хлопець, на вигляд, трохи старший за мене. Мабуть, йому було років 11–12. Розпатланий, сорочка стирчала з одного боку штанів, на голові незрозуміло що.

Кому він кричав? Нікого ж тут не було! Пришелепкуватий, одразу зрозуміло.

— Ти чого розкричався, — спитала я цього новоявленого супергероя. — Тут немає ніяких монстрів. Лише я.

Хлопець на секунду знітився, ніби його застукали за чимось ганебним, але швидко взяв себе в руки. Задер носа догори, хитро примружив голубі, неначе небо, очі та відповів:

— То вони просто вже втекли. Мене злякалися.

Я голосно засміялася.

— Ага, авжеж, так і було, — покрутила пальцем біля скроні.

Точно шизанутий.

Хлопець мало не вибухнув від люті.

— Чого регочеш, дурепо? Та якби не я, то від тебе та твоєї ляльки нічого б не залишилося. Так що я тебе врятував. От так-от!

Здавалося, ніби він дійсно вірив у всі ці дурниці, які ніс.

— Т-а-ак, звичайно, вірю-вірю, не кричи так, — ото дивний хлопчисько, від такого треба триматися якомога далі.

У цей момент з будинку вийшла моя мама з якоюсь приємною леді під руку.

— О, Норо, а я тебе всюди шукаю. Хотіла тебе познайомити з Джеральдом, та бачу, що ви й самі вже познайомилися.

Шалений хлопчисько враз витягнувся струною, рукою причесав волосся, підійшов до моєї мами, галантно поцілував їй руку.

— Ви маєте прекрасний вигляд сьогодні, місис Мілт.

Ото вже блазень! Фе. Гидко дивитися.

— Норо, познайомся з місис Стівенсон, — промовила мама.

Вона в мене чарівниця, яка спеціалізується на побутовій магії. У своїй сфері досягла максимальних висот. Мама могла б ніколи не працювати, адже золотих у нас завжди було вдосталь і навіть більше. Але Патрісія Мілт не могла б просто сидіти без діла на шиї в чоловіка. То ж матуся відкрила свою агенцію з організації свят, і зі своєю командою фей прикрашали зали для найвизначніших подій. Ні один королівський бал не обходиться без її участі.

Я неохоче встала з гойдалки, залишивши там свою ляльку, і підійшла ближче.

— Доброго дня, місис Стівенсон. Рада з вами познайомитися.

— Сподіваюся мій бешкетник не дуже тебе налякав? — мама Джеральда говорила дуже лагідно, її голос звучав милозвучно. — А то я знаю, який він насправді, не дивлячись на всі його показові джентльменські манери.

Я скосила погляд на Джера, а той показав мені язика. От нахаба! Проте, його мамі я сказала інше.

— Що ви, Джеральд був дуже милим, — а потім усе ж додала — Хіба що монстри йому щось ввижалися.

Місис Стівенсон засміялася.

— О-о, це на нього дуже схоже. Він спить і бачить, щоб стати бойовим магом та воювати з магічними створіннями.

Я зацікавилася.

— А хіба такі бувають?

— Бувають, сонечко, проте, сподіваюся, ніхто з нас їх ніколи не побачить. Вони живуть переважно в Ельфійському лісі, це дуже далеко від нас. До того ж кордони надійно охороняють.

— Це дарує надію, — полегшено зітхнула я.

З такими захисниками, як оцей божевільний, всім нам буде непереливки, краще б ті монстри до нас ніколи не дійшли.

— Гаразд, дітки, ми пішли в будинок. Не сумуйте, — весело промовила моя мама., попиваючи з келиха коктейль із м’ятою.

— Не будемо, — з хитрою усмішкою промовив Джеральд.

Коли наші мами сховалися в будинку, хлопець почав хижо наближатися до мене.

— Що?! Хотіла на мене пожалітися? Стукачка!

Я злякано позадкувала до яблуні, що була неподалік.

— Ти що? Я ж нічого поганого не сказала!

— А про монстрів? Навіщо про монстрів розпатякала, га?

Чого-чого… Сама не знаю чого… До розмови прийшлося… Треба брати себе в руки, цей гад мене не залякає.

— Сказала, та і сказала, що з цього?

— Посміятися з мене хотіла? Так?

— Так кому ти треба, нещастя ходяче?! — ледве стримуючи всередині сльози, щосили стараючись не видати те, що я налякана до чортиків, крикнула я та вперлася спиною у яблуню.