Розділ 1

Нора

На дворі стояло спекотне літо. Був татів день народження. У будинку зібралося багато гостей, і я сховалася від усього цього шуму в саду. Мій тато — міністр міждержавних зв’язків, то ж на свята завжди збиралася купа народу. Друзі, колеги, просто корисні для кар’єри люди — кого тут тільки не було. Часто навіть сам король приходив, але не сьогодні. Він з дружиною були десь на відпочинку, то вже легше.

Моя магія поки не стабільна, іноді пробивається сама собою, тож я завжди нервую, коли в гостях хтось із королівської сім’ї. Ще б пак, кому хочеться влучити вогняною кулею в королеву? Дарма, що ненароком, але одного разу я вже мало не підпалила їй сукню через надмірні емоції і хвилювання. Ніхто й не подивиться, що мені тільки 7 років, посадять за грати на все життя. Ну, так моя няня Інгрід говорить. А в школі магії почнеться навчання тільки через місяць, там я, сподіваюся, навчуся контролювати свою силу.

Того дня я вперше побачила Джеральда Стівенсона. Просто спокійнісінько каталася на гойдалці та гуляла своєю улюбленою лялькою Лолою, коли він з’явився.

Білявий хлопець, на вигляд, трохи старший за мене. Мабуть, йому було років 11–12. Розпатланий, сорочка стирчала з одного боку штанів, на голові незрозуміло що, вистрибнув із дверей у сад і несамовито, неначе звір якийсь, заверещав на весь сад:

— А-а-а! Усім стояти! Капітан Стівенсон на місці! Зараз я закидаю вас вогняними кулями, тварюки!

Кому він кричав? Нікого ж тут не було! Пришелепкуватий, одразу зрозуміло.

— Ти чого розкричався, — спитала я цього новоявленого супергероя. — Тут немає ніяких монстрів. Лише я.

Хлопець на секунду знітився, ніби його застукали за чимось ганебним, але швидко взяв себе в руки. Задер носа догори, його світле волосся стирчало в усі боки, він примружив голубі, неначе небо, очі та відповів:

— То вони просто вже втікли. Мене злякалися.

Я голосно засміялася.

— Ага, авжеж, так і було, — я покрутила пальцем біля скроні. Точно шизанутий.

Хлопець мало не вибухнув від люті.

— Чого регочеш, дурепо? Та якби не я, то від тебе та твоєї ляльки нічого б не залишилося. Так що я тебе врятував. От так-от!

Здавалося, ніби він дійсно вірив у всі ці дурниці, які ніс.

— Т-а-ак, звичайно, вірю-вірю, не кричи так, — ото дивний хлопчисько, від такого треба триматися якомога далі.

У цей момент з будинку вийшла моя мама з якоюсь приємною леді під руку.

— О, Норо, а я тебе всюди шукаю. Хотіла тебе познайомити з Джеральдом, та бачу, що ви й самі вже познайомилися.

Шалений хлопчисько враз витягнувся струною, рукою причесав волосся, підійшов до моє мами, галантно поцілував їй руку.

— Ви маєте прекрасний вигляд сьогодні, місіс Мілт.

Ото вже блазень! Фе. Гидко дивитися.

— Норо, познайомся з місіс Стівенсон, промовила мама.

Вона в мене чарівниця, яка спеціалізується на побутовій магії. У своїй сфері вона досягла максимальних висот. Мама могла б ніколи не працювати, адже золотих у нас завжди було вдосталь і навіть більше. Але Патріссія Мілт не могла б просто сидіти без діла на шиї в чоловіка. То ж матуся відкрила свою агенцію з організації свят і зі своєю командою фей прикрашали зали для найвизначніших подій. Ні один королівський бал не обходиться без її участі.

Я неохоче встала з гойдалки, залишивши там свою ляльку, і підійшла ближче.

— Доброго дня, місіс Стівенсон. Рада з вами познайомитися.

— Сподіваюся мій бешкетник не дуже тебе налякав? — мама Джеральда говорила дуже лагідно, її голос був милозвучний та приємний. — А то я знаю, який він насправді, не дивлячись на всі його показові джентльменські манери.

Я скосила погляд на Джера, а той показав мені язика. От нахаба! Проте, його мамі я сказала інше.

— Що ви, Джеральд був дуже милим, — а потім усе ж додала — Хіба що монстри йому щось ввижалися.

Місіс Стівенсон засміялася.

— О-о, це на нього дуже схоже. Він спить і бачить, щоб стати бойовим магом та воювати з магічними створіннями.

Я зацікавилася.

— А хіба такі бувають?

— Бувають, сонечко, проте, сподіваюся, ніхто з нас їх ніколи не побачить. Вони живуть переважно в Ельфійському лісі, це дуже далеко від нас. До того ж кордони надійно охороняють.

— Це обнадіює, — полегшено зітхнула я, а про себе подумала: з такими захисниками всім нам буде непереливки, краще б ті монстри до нас ніколи не дійшли.

— Гаразд, дітки, ми пішли в будинок. Не сумуйте, — весело промовила моя мама., попиваючи з келиха коктейль із м’ятою.

— Не будемо, — з хитрою посмішкою промовив Джеральд.

Коли наші мами сховалися в будинку, хлопець почав хижо наближатися до мене.

— Що? Хотіла на мене пожалітися? Стукачка!

Я злякано позадкувала до яблуні, що була неподалік.

— Ти що? Я ж нічого поганого не сказала!

— А про монстрів? Навіщо про монстрів розпатякала, га?

Чого-чого… Сама не знаю чого… До розмови прийшлося… Треба брати себе в руки, цей гад мене не залякає.

— Сказала, та і сказала, що з цього?

— Посміятися з мене хотіла? Так?

— Так кому ти треба, нещастя ходяче? — ледве стримуючи всередині сльози, щосили стараючись не видати те, що я налякана до чортиків, крикнула я та вперлася спиною у яблуню.

— Ніхто ніколи не буде насміхатися з Джеральда Ственсона, ти зрозуміла мене? — грізно промовив хлопець наблизившись до мене максимально близько.

— Зрозуміла, — прошепотіла у відповідь я.

— От і добре. Розслабся, малявка, ніхто тебе чіпати не буде, — хлопець відійшов від мене на безпечну відстань.

— Знаєш, хто ти? Ти! Ти справжній козел! Ось хто ти! — викрикнула я і втекла в будинок. Щодуху я мчала у свою кімнату. Не знаю, чи гнався Джер за мною, та перевіряти не хотілося. Коли я опинилася у своїй кімнаті, то з полегшенням зітхнула. Фу-ух, втекла. От ненормальний, сподіваюся ми більше ніколи не побачимося!