Розділ 6

Коли картинка спогадів мумії зникла, я усвідомила, що знаходжусь в іншому, геть пустому приміщенні, а поряд стоїть Василько і з зачаруванням дивиться на статую посеред зали. 
Ця статуя чимось невимовно нагадувала мене. Це було дивно і водночас заворожливо.
Але з того боку дверей почулось торохтіння і звуки боротьби. Більше не зволікаючи ми попрямували до статуї. 
З-під довгої мармурової мантії вирізьбленої чиєюсь майстерною рукою виглядала ступня з шістьма пальцями різного розміру і довжини. Цим статуя вже значно відрізнялась від мене. У мене було по 5 пальців на кожній з кінцівок. 
Однак часу далі розглядати дивину більше не було. От тільки з якої сторони натискати на нігті було не зрозуміло оскільки великий палець був не з краю, як у нормальних людей, а посередині. Та і великих пальців було 2, один, щоправда, менше, але все одно виглядав великим і на ньому не було нігтя.
- Хочеш сказати, тут легко набрати комбінацію, про яку ти говорив? - подумки звернулась до Васі мумії - Скажи хоча б з якої сторони починати натискати?
Через кілька довгих митей мовчання я все ж отримала відповідь.
- Справа.
- З чийого права? Її чи мого?
На це відповіді так і не отримала, тому вирішила тиснути зі свого. Варто було закінчити, як простір навколо нас задрижав розходячись хвилями навколо, ніби, камінь кинули у воду. Я озирнулась, але порталу ніде не відкрилось. Постамент також залишився незмінним. 
- Халепа! - почула в голові голос Васі мумії. - Швидко тисни палець без нігтя і набирай комбінацію з іншої сторони. 
Я зробила все як сказав мумія, хвилі від статуї зникли й портал під її ногами відкрився, але з'явився моторошний гул і разом з тим з-під підлоги почали вилазити темні примари з головами покритими відлогами.
Всі вони попрямували до нас з Васьком. Пискнувши від страху я схопила хлопця за руку і потягнула в портал. 
Випала з іншої сторони порталу на траву, але в процесі переходу руку Васька з моєї вирвало. Я швидко обернулась в сторону з якої випала. Васько наполовину стирчав з порталу, але чиїсь руки тримали його за плечі та затягували назад. Тут біля вуха хлопця випірнула голова Килима. 
- Куди ж ти, любове моя? Тікаєш від мене? - запитав він з посмішкою, закохано розглядаючи Васька. - Закохав у себе і даєш драпака? Недобре так вчиняти. 
І напружившись він ривком витяг Васька назад у свій вимір. Я кинулась до порталу, однак скільки не стрибала дотягнутися до його країв не могла. Через кілька миттєвостей портал розчинився в повітрі, а на мене з того місця дивились біленькі хмаринки, що цнотливо прикривали сонечко.
Ну от я й у своєму вимірі, проте радості не відчуваю. Краще б я була в тій реальності й до свого повного зникнення протистояла всім поряд з Васьком, аніж жити без нього.
Шкода, що його рушниця спрацювала не так, як очікувалося. Якби Килим втратив почуття до мене, а не перемкнув їх на Васька, то ми б вже були разом в цьому Всесвіті, а так я сама і не знаю, що з Васьком. Хай ми познайомились лише вранці, але я вже відчуваю, що саме він той, кого я завжди чекала і  прагнула зустріти. І думаю він відчув те саме. Але як його врятувати? 
Мумія казав, що мої втілення можуть свідомо переноситись між реальностями. Але як мені повернутись назад? 
Я почекала на новий портал до вечора. Згідно зі словами мумії портал можна відкривати щогодини, але знову він так і не відкрився. Мої ж спроби напружитись, щоб перенестись назад лише викликали прагнення відвідати найближчі кущики. Тож ні очікування, ні активні спроби щось змінити не призвели до результатів.
Жуючи грицики весь день під вечір вже відчувала себе козою, тому зібравшись з силами пішла додому. 
В іншій реальності палац знаходився за кілька кілометрів від міста, отже дорога зайняла достатньо часу і в місто я потрапила вже в сутінках. 
В місті на мене поглядали з подивом, бо я так і не встигла переодягти футболку Васька і мамині капці на щось інше. Та й грошей на таксі не було, щоб спокійно дістатись додому. А запасна пара ключів була у мами.
Пощастило, що мамин кавалер жив з цієї сторони міста на яку я вийшла від передмістя. Ще година сорому і я дзвонила у ворота приватного будинку, де тепер жила мама.
Побачивши мене вона почала як завжди читати нотації, що я дивно розумію сучасну моду і ходити на людях так - неприйнятно.
Вислухувала я її нотації біля хвіртки, аж поки її погляд не опустився на мої ноги. Ми стояли одна навпроти одної в геть ідентичних капцях, навіть квіточка яку вона вишила, щоб приховати протерту дірку була на тому самому місці. 
Вона підняла на мене погляд повний непорозуміння. 
- Навіщо ти зробила собі такі самі капці? Ти ж завжди казала, що їх час викинути та купити нові.
- Мам, все не так. Присядьмо в альтанці та поговоримо.
- Так чого на вулиці сидіти? Пішли в будинок, заразом з батьком привітаєшся. Давно ти до нас не заглядала.
- Ви навіть не одружені, який він мені батько? Не буду я заходити. Я взагалі зайшла ключі взяти та позичити грошей на таксі. Я тобі потім поверну.
- Зовсім на матір байдуже? - сумно зазначила мама. - Ну ходімо до альтанки, "вдячна" донька.
Її закид викликав докори сумління. Я була готова віддати життя за малознайомого хлопця, а рідній мамі, що народила і виховала часу майже не приділяю. Вміє вона викликати сумніви у собі. Але така вже людина. Я також маю свої мінуси. З цими думками зайшли за будинок і розмістилися за дерев'яним столом. 

Під дахом альтанки весь час тріщав репелент вбиваючи комах і до цього тріску додавалась вечірня музика перешіптувань цвіркунів. Над кущами троянд деінде літали світлячки відволікаючи увагу на навколишню красу.
Мамі набридло чекати.
- То що трапилось?
"Розумієш, я перенеслась в інший світ, там мене хотіли вбити, але мумія мого паралельного втілення допомогла повернутись в цей світ, тому я так виглядаю і в капцях твого втілення в тому світі..."
Бррр, як уявила таке пояснення одразу в голові постала картина як мама мене в гамівній сорочці здає санітарам.
- Мене обікрали злодії. - ляпнула перше, що стукнуло в голову. - І уявляєш, замість мого взуття дали мені цю футболку і схожі на твої капці, щоб я роздягнута по вулиці не ходила.
Мама навіть з таким, здавалось би правдивим поясненням подивилась на мене як на божевільну 
- Ти в поліцію звернулась? Зараз візьму машину, з'їздимо напишемо заяву. 
- Та навіщо? Крім одягу і сумки зі 100 гривнями нічого не взяли, а телефон я вдома забула. То який сенс?