1

1

Ми віримо у реінкарнацію. Явно чи приховано. Нам хочеться вірити, що ми вічні, що нікуди не зникаємо після смерті. Принаймні на старості, чим ближче до свого біологічного кінця, тим більше ми починаємо вірити у безсмертя, щоб себе заспокоїти, щоб не боятися померти, щоб перестати жити у страху очікування тієї самої останньої митті.

Я чула, що мозок ще живий чотири хвилини після смерті. Якщо не відбулася раптова смерть мозку.

Невже ці чотири хвилини перед смертю, коли ми розуміємо, що вмерли, невже вони - найстрашніше з прийняття, що може бути в нашому житті?

Але як там не було, річ цієї казки про те, як один хлопець закохався в дівчину, з кою почав зустрічатися, але не встиг сказати їй про своє кохання, будучи живим.

Бо він помер.

І повернувся до коханої, щоб сказати їй, як сильно він її кохає.

А ще...

Щоб показати їй інший світ.

Світ кристалів.

Але до цього треба ще дійти. Спочатку зустрітися, покохати, а потім... пройти один з етапів свого вічного життя.

Отже.

- Як звуть таку гарну дівчину, яка сидить насамоті у парку? - запитав головний герой нашої казки.

- Я не одна. Я спілкуюсь з книгою. - відповіла дівчина.

"Дивна якась" - подумав хлопець. - Я - Павло.

- А я Ольга. Приємно познайомитись.

Щоденні прогулянки, зустрічі на тому самому місці в тому самому парку народило кохання між цими двома самотніми серцями.

А потім Павло попав під поїзд, коли йшов на роботу.

Але він знов прийшов до дівчини.

Тепер як янгол...