2 Глава Лютий 2015

   Аня вийшла на вулицю. Сніг поскрипував під ногами, морозяне повітря пощіпувало щоки, зелені очі іскрилися щастям, а ніжна усмішка осяяла обличчя… Вона сьогодні дізналася стать дитинки. «Дівчинка, у нас буде дівчинка…», - раділа Аня. Жінка поспішала, адже сьогодні ввечері повернеться з Києва Влад, потрібно приготувати смачну вечерю й поділитися гарною новиною.

      Аня обережно перейшла дорогу й повернула за ріг будинку. Невідомо звідки їй перегородив дорогу чорний позашляховик. Масивні двері відчинилися й її з силою заштовхали в середину. З переляку вона не могла зрозуміти, що відбувається… Куди її тягнуть? Навіщо? В автомобілі було спекотно й витав приторний запах чоловічого одеколону. Ані стало погано, страх та безвихідь сковували, наче пута…  Її посадили посередині на заднє сидіння, а два амбали сіли поруч, не даючи змоги вийти. З переднього пасажирського сидіння до неї обернувся такий же мордоворот й з цинічною усмішкою промовив:

 - Ну, пивіт! Давно не бачилися, мала…

****

    Влад відчинив двері. Квартира поринула у суцільну темінь.

 - Кохана, я приїхав! – гукнув він та відлунням була тиша. – Аню, ти де?

    Неприємний холодок пробіг по тілу. Влад швидко попрямував на кухню, в спальню, ванну та дружини ніде не було. Її мобільний був поза зоною досяжності. Погане передчуття, наче велетенська хвиля, нахлинуло на нього. Чоловік зателефонував до її батьків та Ростика, але ніхто Ані сьогодні не бачив. 

   Усе сімейство Кульчицьких зібралося на кухні у Влада.

 - Що сказали в поліції? – запитала Надія, сльози рікою котилися по її щоках.

 - Ой, що вони можуть сказати! – знервовано промовив Ростик: – «Чекайте, як появляться новини, ми з вами зв’яжемося.»

 - На них нема що надіятись. Треба щось робити самому, – сказав Влад. Від пережиття він весь аж побілів. Думки пролітали з шаленою швидкістю й малювали жахливі картини.

 - Що ж робити?.. -  розгублено запитав Юра.

    Влад схопив голову руками. Біль нестерпна, таке враження, що просто хтось забиває кіл в саму маківку. «Що робити? Що ж робити?», -  гарячково думав він. «Так, треба заспокоїтись…», -  Влад вийшов у лоджію, відчинив вікно й вдихнув нічне морозяне повітря на повні груди, -  «Хто ж би міг допомогти? Думай! Думай!»

 - Точно! – вигукнув він та швидко зателефонував. – Алло, Гнате, привіт. Маєш хвилинку?

   Фірма Влада співпрацювала з різними організаціями та підприємствами, якими керували впливові особи і Гнат Литвин був серед них. Після того, як він пішов на пенсію з органів, то відкрив собі  невеличку фірму, що займалася охороною різних об’єктів. Але, як відомо, СБУшників колишніх не буває, а зв’язки, то велика сила.

   Вислухавши Влада, Гнат обіцяв допомогти й відразу сказав, що це викрадення з метою викупу, тому потрібно чекати на дзвінок викрадачів. Не гаючи часу  Гнат з своїми двома помічниками приїхали до Влада й швидко взялися до роботи, оскільки потрібно перехопити дзвінок й вияснити місце знаходження бандитів.

    Ніхто так і не пішов додому. Ліда вложила дітей спати у спальні й  зробила усім міцної кави. Усі чекали… Саме гірше, що може бути – це чекання, оскільки не знаєш, що трапилось, чи дійсно подзвонять, чого чекати, чи жива… Невідання та безвихідь огорнули рідних.  В кімнаті, навіть повітря було наелектризоване від тієї нестерпності.

   Опівночі Владу подзвонили, тому усі присутні насторожилися й завмерли. Гнат ствердно кивнув.

 - Алло? – схвильовано промовив він.

 - Твоя дружина у мене, – говорив басистий голос. – Якщо хочеш, щоб вона залишилась живою, то маєш заплатити п’ятдесят тисяч євро. Номер рахунку я тобі вишлю.

 - Зачекайте, я не маю таких грошей… - тягнув час Влад.

 - Не розказуй мені казки!  - гримнув викрадач. – Гроші мають бути на рахунку завтра, інакше ти її більне не побачиш! І ніякої поліції, ясно?

 - Гаразд, дайте мені з нею поговорити, – попросив Влад.

 - Обійдешся. Я тобі вже вислав реквізити й ще дещо, – реготнув бандит й почулися гудки.

 - Ну, що? – глянув на Гната Влад.

 - Є приблизне місце знаходження, – промовив Литвин, дивлячись на монітор комп’ютера. – Що він тобі вислав?

    Влад швидко поглянув на вхідні повідомлення. В одному з них був номер рахунку, а в іншому відео. Аня сиділа прив’язана до стільця з кляпом у роті, а заплакані очі благально дивилися в камеру. Влад мало не збожеволів від побаченого. Страх за кохану й дитину та злість і ненависть до викрадача змішалися в гримучу суміш.

 - Їдемо туди! – стальним голосом промовив він.

 - Я з вами. – сказав Ростик.

 - Я теж. – промовив Юра.

 - Ні, тату! Залишайся з мамою та Лідою, – Ростик поклав руку на плече батька й глянув на зблідлу матір. – Ми самі впораємося, а тут ти більше потрібен.

 - Дякую тобі, друже, – вже на вулиці промовив Влад. – Я твій боржник.