3 Глава Січень 2011

Аня все прибрала у квартирі, адже завтра Святвечір. Вона до сих пір так і не вияснила, як Владу вдалося вмовити батьків відпустити її до Золочева. Тому, сьомого січня, на саме Різдво, з самого ранечку вони їдуть в невідоме їй місто. Влад вже попередив своїх рідних, що приїде не сам.

      Аня вийшла після душу й глянула на годинник.

 - Ой! Я ж мала до Влада зайти, – промовила до себе й швидко почала одягатися.

     Влад з нетерпінням чекав на Аню… Кава зварена, молоко підігріте, зефір на столі. У двері подзвонили. «Це, напевно, Аня», - подумав він й швидко відчинив двері. На порозі стояв Ростик.

 - О, привіт! – здивувався Влад й прохи розчаровано додав. – Проходь.

 - Привіт, на когось чекаєш? – Строго глянув на нього друг.

 - Та так ні на кого… А що сталося?

 - Та вирішив останній раз розтавити всі крапки над «і», – підвищив голос Ростик.

 - А, що трапилося? – не зрозумів Влад.

 - А те, що тобі, напевно, мало жінок, що ти вирішив ще й Аню підчепити! Що, набридли розфарбовані моделі й захотів чогось свіжого! Та їй лише двадцять років, що ти задумав?!

 - Та зспокойся, не кричи.  Влад  підняв руки у гору. – Нічого такого я не збираюся робити, що ти вигадуєш?

 - Я не вигадую, я тебе дуже добре знаю, – заводився Ростик. – Ти навіщо береш Аню з собою до Золочева? Явно, не по дружбі старій!

 - Ростиславе, заспокойся, – спокійно промовив Влад. – Я нічого не збираюся робити з Анею, просто, подумав, що їй буде цікаво подивитися на місто та познайомитись з моїми рідними, от і все.

     Ростик підійшов впритул до Влада й пронизливо глянув на нього.

 - Попереджаю, не вздумай чіплятися до неї та замилювати їй очі. Не дай Боже ти її образиш чи зробиш їй боляче, я за себе тоді не відповідаю. Ти мене зрозумів!

 - Як ти можеш навіть подувати таке! Вона ж для мене… Рідна людина… Я ж її з маленької знаю.

 - В тому й то справа, між вами десять років різниці, тому думай, що робиш!

 - Я завжди думаю, що роблю, а ти бачу не дуже! Накинувся на мене незрозуміло чому! – обурився Влад.

 - Ти думаєш, що я сліпий і не бачу, як ти на неї дивишся. Владе, я дуже добре знаю цей твій погляд. Мені, грубо кажучи, було все рівно на всіх твоїх пасій, але сестру не чіпай! Вона заслуговує на чоловіка, який буде поважати й кохати її.

 -То ти вважаєш, що я не такий!

 - Ти – мій друг, тому кажу тобі правду, ти – не такий… – Ростик махнув рукою й промовив. – Я все сказав, бувай.

     Влад так і залишився стояти з прочиненими навстіж дверима… В його голові застрягли слова друга: «Ти – не такий…». Та він і сам знав, що не заслуговує такої дівчини, як Анна. Скільком він зіпсував життя, скількох зраджував та обманював… Біля Ані йому хотілося ставати кращим, змити з себе бруд тих швидкоплинних стосунків на «одну ніч» . Згадавши усі ці «гормональні сплески», Влад аж скривився від огиди до себе та тих дівиць, з якими він проводив час. «Одна вульгарність та розпуста, – подумав він. - Як я жив? Це ж посто жах якийсь…» Найгіршим є те, що йому це колись подобалось. А тепер? Тепер навіть згадувати про це не хочеться. «От, якби можна було почати все з чистого листка, перегорнути сторінку», - гадав він, – «Нажаль, минуле не повернеш, тому прийдеться з цим жити…» Тільки но Влад хотів зачинити двері, як на порозі з’явилася Аня.

 - Привіт, на мене чекаєш? – весело усміхнулась Аня.

 - Майже…, - розгубився він. – Проходь, вип’єш кави?

 - Звичайно.

Влад допоміг їй скинути куртку. Аня  одягнула трикотажну сукню до колін, волосся  зібрала у кінський хвіст, а пару неслухняних кучерів обрамляли її миле личко. Дівчина пройшла на кухню й сіла біля вікна. Вона стала частим гостем Влада, тому почувала себе тут вільно та комфортно.

 - Слухай, може твоїм бабусі та дідусеві потрібно щось купити?

 - Я до них вже дзвонив і в них все є, лише нас бракує.

    Влад поставив дві філіжанки запашної кави на стіл й сів навпроти Ані.

 - Все одно якось не гарно з пустими руками, – сказала вона. – Може хоч фруктів купимо?

 - Гаразд, по дорозі купимо…, - знизив плечима він.

 - Ти якийсь сумний, щось трапилось?

 - Ні, все добре. Просто… А, не зважай, – махнув рукою Влад. – Давай краще пити каву, а то охолоне.

     Аня не любила, коли їй лізуть в душу, тому й не намагалася лізти комусь. Вона вважала, що людина сама все розповість, якщо захоче.

   Влад глянув на неї, на ніжні пальчики, які тримали тепле горнятко, на носик, вкритий дрібними веснянками, на соковиті губи, які так хочеться поцілувати… Йому страшенно хотілось доторкнутись до неї, заправити за вушко неслухняні руді кучерики, розповісти про свої почуття. «Ні, не можна. Ну що я їй скажу? Що знаю її з пелюшок, що ставився до неї, як до сестри, а тепер закохався… Банально і смішно… Так смішно аж до сліз…».

     Аня випила каву й помила їхні чашки.

 - Владе, ти якийсь задуманий сьогодні, – промовила вона.