2 Глава Вересень 2010

Аня йшла вздовж озера до гуртожитку, вирішила прогулятися після навчання. Минув тиждень, як розпочався новий навчальний рік. Тепер вона на третьому курсі… А ще її обрали старостою групи, оскільки колишня староста народила дитину й перевелася на заочну форму навчання. З’явилось більше відповідальності та Аню це абсолютно не бентежило, їй подобались нові обов’язки.

     Листя вже пожовтіло, а погода після спекотного літа стала тепла та приємна. Аня купила собі каву в паперовому стаканчику й сіла на лавочку. Приємний аромат змішався з запахом осені… Аня любила осінь, любила це спокійне місто з його парками та озером. Тернопіль став для неї особливим містом… Звичайно Львів завжди буде рідним та неперевершеним, але в Тернополі проходять її студентські роки, тут її друзі та знайомі, тому і зв'язок з цим містом якийсь чарівно-особливий… Вона дивилась на гладь озера й полинула в роздуми. Зараз в її житті усе спокійно й планомірно, усі відчуття немов приглушені, дрімають й чекають на якесь пробудження від сну. Було таке відчуття, немов щось наближається, але що? «Затишшя перед бурею…», - подумала вона.

     Пригадався сон, що їй наснився на днях. Анні снилось, що вона перебуває в якомусь невідомому місці… Усе навкруги у напівтемряві, але їй зовсім не страшно, напаки затишно та приємно. Сутінки спадають на дивний сад… Аня, неначе спить чи дрімає і крізь дрімоту відчуває, що хтось торкається до неї, проводить рукою по волоссі, щоці, ледь цілує губи… Поцілунок ніжний, немов невагомий, але від цього ще більше солодший та бажаніший… Від цих дотиків приємне тепло розтікається по її тілу, їй хочеться ще… Хочеться обійняти його, поцілувати… Анна хотіла розплющити очі й побачити незнайомця та в цю мить прокинулась. Сум та розчарування відчула вона, коли розплющила очі й зрозуміла, що це лише сон. Такий солодкий сон… «Хто ж ти, незнайомцю? Чи побачу я тебе в реальності?», - сумно усміхнулась Аня.

   Ззаду хтось підійшов та закрив долонями її очі. Вона вся стрепенулась.

 - Привіт, Аню! – Нахилились до неї.

 - Артур!  - з радістю та здивуванням промовила вона. – Привіт! Ну, ти й налякав мене!

     Кого-кого, а Артура вона не сподівалася зустріти. Вже стільки часу вони не бачились, а тут така приємна несподіванка…

 - Вибач, я не хотів.

 - Пусте… Розкажи краще, як ти тут опинився? Ти ж в Харкові маєш бути!

 - Все так, але  мені потрібно забрати з нашого універу деякі документи, от я й приїхав на декілька днів, – сказав хлопець. – А ти як?

 - В мене все добре, от вирішила прогулятися, поки ще є час і викладачі не грузять завданнями.

 - Ходімо, вип’ємо кави? – запропонував він й махнув у сторону «Веранди» ресторану «Максим».

     Вони розмістилися за столиком, зробили замовлення й ділилися останніми новинами.

 - Як тобі в Харкові? – поцікавилася Аня, адже в чужому місті завжди важко на початку. Немає друзів, усе нове та незвичне, але тим і цікаве.

 - Там трохи інакше, ніж у Тернополі. Багато російськомовного населення та й люди там інші, але я вже звикаю.

 - А що з роботою? – допитувалася Аня.

 - Знайшов, буду викладати історію в одній приватній школі.

 - О! Це ж чудово! – Аня підняла свою філіжанку з кавою. – Пропоную тост за самого розумного та красивого вчителя історії всіх часів та нородів!

 - Дякую, як пафосно, – розсміявся Артур. – А в тебе що нового?

 - Та-а-а, в мене все, як і було, без змін. Хіба, що курс з другого став третім,  а ще старостою групи обрали, от і всі новини, - махнула рукою.

 - Це добре, що ти тепер староста, так би мовити ближче до начальства, - розсміявся і запитав, - А з Настею бачитесь?

 - Звичайно, але не дуже часто. Та я розумію сімейне життя і тому подібне.

 - Так, у них все вже по-дорослому, – усміхнувся він.

 - А як в тебе на любовному фронті? – запитала вона. Після розтавання та вияснення стосунків вони не відчували дискомфорту й могли говорити на будь-які теми, включаючи й особисте життя.

 - Та ніяк… Поки влаштувався, шукав роботу, то не було часу на дівчат, - усміхнувся він, - А ти? Вже когось собі знайшла?

 - Ой! В мене ситуація аналогічна та я не заморочуюсь, адже на все свій час, - вона усміхнулась і додала, - Буде ще колись свято і на нашій вулиці.

 - Це точно, - кивнув Артур.

 - А коли ти знову приїдеш?

 - Не знаю, напевно на зимові канікули, а що?

 - Та в мене буде ювілей… - розпочала Аня.

 - Пам’ятаю, десятого жовтня, – сказав Артур.

 - Так, – кивнула Аня. – Я тебе запрошую на свій День народження і дуже б хотіла, щоб ти приїхав.

 - До Львова?

 - Так.

 - Гаразд, я постараюсь приїхати, - пообіцяв Артур.

 - Ура! – Аня з радістю заплескала в долоні.

     До вечора вони просиліли в кафе, згадуючи студентські роки, а коли прийшов час розходитись, то Артур провів Аню до гуртожитку, як колись в старі добрі часи... Вже, лежачи в ліжку, дівчина подумала, що бути друзями з Артуром в них краще виходить, ніж парою. Тепер вона ані трохи не жалкувала про те, що вони не разом. Артур став для неї, як брат, а сьогоднішня зустріч вкотре розставила всі крапки над «і», принаймі для Ані це стало цілковито зрозуміло.