3 Глава Грудень 2008

Після цієї зустрічі в піцерії Настя з Артемом почали офіційно зустрічатися. Це кохання з першого погляду… Дівчина була на сьомому небі від щастя. Аня будучи більш відповідальною та розважливішою за подругу, жартома завжди казала Насті: «Кохання, коханням, але можуть бути й діти, а попереду ще чотири роки навчання». Настя все сміялась й відповідала, що від обіймів та поцілунків діти не народжуються.

Відносини Артура та Анни не можа було назвати коханням, але просто дружніми ці стосунки також не були. Це було щось на межі, не вистарчало пів подиху, пів погляду, пів слова, щоб вони стали справжньою парою. Аню такий розклад справ влаштовував повністю, адже вона дотепер не могла переступити ту грань після випадку в школі. Артурові Аня дуже подобалась, але, наче відчуваючи її стриманість, хлопець не пришвидшував подій.

Дівчата поверталися з пар у гуртожиток. Сніг рипів під ногами, а сірі хмари передвіщали снігопад.

 - Скоро сесія, - промовила Аня. – Та я надіюсь, що буду мати автоматом.

 - Добре тобі, а от мені деякі предмети потрібно здавати. Але це не страшно, адже скоро Новий рік – от, що важливо, - та подумавши ч додала, - Я рада, що канікули, а з іншого боку мені так сумно…, - похнюпилась Настя. – Ми поїдемо додому і я аж два тижні не побачу Артема.

 - Ти так говориш, ніби розлучєшся з ним не на два тижні, а на два роки, – розсміялась Аня.

 - А ти так говориш, ніби взагалі не будеш сумувати за Артуром! – обурилась подруга.

 - Буду сумувати, але є мобілки і ми будемо на з’язку. І до того ж, у нас не настільки «ля мур – тужур».

 - Так хто ж в цьому винен? Ти ж сама гальмуєш події!

 - Мені так добре, – спокійно сказала Аня.

Вони зайшли в кімнату й почали переодягатись у домашній одяг та готувати собі обід.

 - Дивуюсь я тобі подруго, Артур такий класний хлопець, а ти все носом крутиш.

 - Просто я його не кохаю так, як ти Артема, – знизала плечима дівчина. – А морочити йому голову не хочу.

****

         Ось і закінчилась сесія й спливали останні дні 2008 року. Студенти веселою юрбою вибігли з універу. Усі поспішали… Розпочались канікули й багато студентів пороз’їжджалися по своїх домівках. Аня ще звечора склала свою дорожню сумку, щоб сьогодні, не поспішаючи, встигнути на електричку до Львова. Настя пішла на прощальну каву з Артемом, тому дівчина неспішно йшла у гуртожиток. На пів дорозі її наздогнав Артур.

 - Привіт! Йдеш у гуртожиток?

 - Привіт, так. Зайдеш на каву? – запропонувала вона.

 - Звичайно, – усміхнувся він.

   Вони пили запашну каву з рогаликами й розмовляли.

 - Ти з ким зустрічатимеш Новий рік? – запитав хлопець.

 - З рідними, а ти?

 - Ще не знаю, можливо з друзями…  Артур глянув їй у вічі , – Але, якщо чесно, я б хотів його зустріти з тобою…

Він нахилився до неї й поцілував, ніжно, немов питаючи дозволу. В першу мить Аня стрепенулася, адже вона ще ніколи не цілувалася з хлопцем по дорослому. Перед очима вмить промайнули погані спогади, але дівчина відкинула їх геть й відповіла на поцілунок. Це було незвичне, але дивовижне відчуття. Добре, що Аня сиділа на ліжку, а то б її ноги точно підкосилися. Поцілунок ставав все пристраснішим, а руки Артура з її плечей спускалися все нижче.

 - Не поспішай…, - перервала поцілунок й задихаючись, промовила Аня.

 - Вибач…, - стримався Артур, хоча його очі говорили протилежне. – Я так довго чекав на цей поцілунок. Ти мені дуже подобаєшся…

Ти ме - ні теж…, - червоніючи, промовила Аня.

     З легкістю Артур перемістив дівчину собі на коліна й почав ніжно цілувати. Для Анни все було таким незвіданим й водночас цікавим. Невідомі почуття огортали тіло. Її тендітні пальчики гладили його коротке волосся, шию, спину. Поцілунки ставали більш наполегливими та палкими. Вони втратили лік часу. Їх перервав телефонний дзвінок від Насті.

 - Алло? – усміхаючись й стидливо глянувши на Артура, промовила Аня.

 - Аню, вибач, але я сьогодні додому не поїду, тому поїдеш сама, – швидко протараторила подруга.

 - Щось трапилось?

 - Ні, ні, я просто завтра поїду.

 - А-а-а, гаразд, бувай, – попрощалась вона з Настею й глянула на годинник.

 - Ой! Мені ж на електричку потрібно!

 - Ти мусиш сьогодні їхати? – сумно запитав Артур.

 - Так, я обіцяла батькам, що приїду сьогодні.

 - Гаразд… -  погодився хлопець. – Ходімо, я проведу тебе на вокзал.

     На пероні він знову поцілував її на прщання.

 - Зустрінемось вже у 2009 році, – сумно видихнув він. – Подзвони мені, коли приїдеш.