ІV Розділ 1 Глава Осінь 2006

Яскраве сонце виблискувало у рудому волоссі. Аня, як і усі учні школи, одягла вишиванку й, приклавши руку до серця, виконувала гімн України. Саме так розпочиналась урочиста лінійка першого вересня. Барвисті вишиванки зачаровували своїми візерунками та орнаментами. Букети квітів наповнювали своїм ароматом осіннє повітря. Усмішки сяяли на обличчях учнів, адже через літо усі вже заскучили за своїми однокласниками, вчителями та веселим шкільним життям.

Після усіх урочистостей кожен керівник повів своїх дітей у клас. Керівничка Ані, Наталя Іванівна також пішла зі своїми десятикласниками в їхній клас. Коли усі розсілися за парти, вчителька сказала:

 - Ще раз вітаю всіх з початком нового навчального року і бажаю всім наснаги та успіхів у навчанні! Хочу познайомити вас з новим учнем. – До неї підійшов темноволосий хлопець. – Знайомтеся, Руслан Пилипчук.

Руслан оглянув усіх присутніх сірими очима й трохи довше затримав свій погляд на Анні. У його погляді було стільки зверхності та презирства, що їй стало неприємно.

Руслан приїхав до нас з Києва і тепер буде жити з батьками у Львові, – продовжила Наталя Іванівна й захоплено глянула на учня. – Батько Руслана призначений до Львова на високу посаду у внутрішніх органах.

По класу пройшовся шепіт. Аня, як і всі її однокласники, зрозуміла, що тепер з ними буде вчитися «мажор», якому все дозволено. Ось чому він їй не сподобався, надто пихатий, надто самозакоханий, надто самовпевнений та зухвалий. Забагато «надто», як на учня десятого класу.

На другий день на першому уроці Наталя Іванівна, як зазвичай це робила, розсадила учнів по парах. Новенького вона посадила з самою розумною й успішною дівчиною в класі – Анною Кульчицькою. Дівчина була зовсім не у захваті від такого повороту подій, але сперечатися не стала.

 - Привіт, мала! – зверхньо промовив до неї Руслан.

 - По-перше, я тобі не мала, а по-друге, тон зміни! – відрубала Аня.

 - О-о-о! Які ми строгі й неприступні! – розсміявся хлопець.

 - Не люблю спілкуватися з хамами, – сказала вона.

 - Нічого собі! Мене ще хамом ніхто не називав!

 - Все буває вперше, – скептично глянула на нього Аня.

З першого дня між Анею та Русланом зародилась війна. Усі в класі з цікавістю спостерігали за їхніми словесними баталіями. Лише Настя, з якою вони дружили з першого класу, просила Аню стримуватись й не нариватися на неприємності.

 - Як ти не розумієш, - говорила Настя, - навіть вчителі не хочуть йому перечити та не роблять ніяких зауважень, хоча є за, що.

 - Ну і, що! Нехай мовчать, боягузи одні! – обурилась Аня. – Ти просто не уявляєш, як він мене дістав! Та його пиха та зарозумілість вже мені в печінках сидить.

 - По-моєму, ти йому подобаєшся от він і нервує тебе, – сказала Настя.

 - Ти, що смієшся! Та він мене ненавидить!

Настя лише головою похитала.

Проходили тижні й Аня все більше впевнювалась у своїй правоті та у своєму ставленні до однокласника. Вона зневажала тих однокласників та учнів, які у всьому потакали та підлабузнювались до Пилипчука. Вчителі також наче не помічали зверхнього та зневажливого ставлення по відношенню до них. З кожним днем «мажор» ставав все більш самовпевненим та нахабним.

На уроках його майже не питали, проте за самостійні та контрольні оцінки ставили хороші. Дівчата вважали його красунчиком і майже кожна мліла від його хтивого погляду, тому він міняв їх одну за одною. Хлопці старалися з ним потоваришувати, але складалось враження , що вони були для Руслана якимись песиками на побігеньках. Лише Аня говорила йому в очі усе, що про нього думає й не приховувала свого зневажливого ставлення до нього.

Спершу Руслан дуже нервував, адже звик, що всі мало не вклонялися йому. Його тато завжди був щедрим на «благодійність», а якщо потрібно, то внятно вказував кожному де його місце. А тут якесь руде дівчисько посміло виступати проти нього та ще й при всіх глузувати та ображати його. Та на цей раз Руслан нічого не говорив батькові, йому було соромно признаватися, що дівчина постійно ставить його на місце.

Потім Руслану сподобалось виводити Аню з себе та нервувати її. Їхні словесні перепалки стали для нього такою собі азартною грою «хто-кого?». З часом Пилипчуку це надоїло також і він все більше впевнювався в тому, що йому просто необхідно скорити та зламати дівчину. Приборкати собі, як норовливу конячку. Для цього він обрав самий найкращий, на його думку, спосіб. Він з нею переспить і таким чином підкорить її собі.

Чим більше Аня його ненавиділа, тим більше в нього розгорялась дика пристрасть, якісь нездорові звірині інстинкти. Руслан вважав, що насильно взяти її буде ще краще, ніж добровільно, адже його влада над нею стане тоді абсолютною. Якщо виявиться, що вона ще цнотлива, то це взагалі буде просто фурор. «Який сенс спати з тою, яка лягає сама в твоє ліжко?..» - роздумував він, - «От якщо примусити, налякати… Подивитися, як бринять в її очах сльози відчаю та страху. Слухати її благання… О-о-о це я розумію, цілковите підкорення…». Руслан криво усміхнувся своїм думкам й став продумувати свій ідіотський план підкорення норовливої.