2 Глава Серпень 2004

Сонце все дужче припікало. На небі не було ані хмаринки, тому хотілося пошвидше заховатися у затінку.

 - Боже, яка спека, – витираючи чоло, промовила Надя. – Хоч би все добре обійшлося, стільки усього наготували, щоб не пропало усе це добро…

 - Спека неймовірна, – погодилась Катя. – Добре, що в кафе є кондиціонери.

 - А хрестини на дванадцяту? – уточнила Надя.

 - Ага.

Жінки метушилися на кухні, а Ростик з Владом возили в кафе продукти. Ліда готувалася з дитиною до хрестин. На столі лежало біле шовкове платтячко, білий чепчик та білі мережані шкарпеточки для Зорянки. Аня допомагала Ліді переодягти малечу у всю цю білосніжну красу.

Влад прилетів з Америки три дні тому. На другий день після приїзду завітав до Ростика й вони просиділи майже до ранку, все не могли наговоритися. Кожен розповідав про своє життя та цілі на майбутнє.

За ці два роки ззовні Влад не змінився, але внутрішньо помінялось багато чого. Він став простіше сприймати життя й не заглиблюватись у деталі, цінити те, що є на даний час і в цей момент. Звичайно, Влад думав про своє майбутнє, але не зациклювався на ньому. Життя в Америці дуже відрізняється від життя в Україні. В Америці не потрібно все життя збирати гроші, щоб збудувати будинок чи купити машину. Там можна багато чого собі дозволити: здорову їжу, якісний одяг, гарний відпочинок – все доступно кожній працюючій людині. Проте це чужа країна, де ти все одно залишаєшся чужинцем. В них інші звичаї, моральні цінності. Все інше…

Влад захоплювався сім’єю свого друга… Тією ідилією та гармонією, яка панувала в їхніх стосунках, а ще безмежним коханням, яке світилося в їхніх очах та ніжністю й трепетом, з якими вони дивилися на свою донечку.

 - Щасливий ти, друже, – промовив Влад. – Ти не думай, я тобі не заздрю, просто захоплююсь тим затишком, що панує у вашій сім’ї.

 - Дякую, – кивнув Ростик й запитав. – А в тебе, як справи з коханням?

 - Та, якщо чесно, то ніяк. Постійної дівчини не маю та й часу на щось серйозне також не маю, – знизив плечима Влад. – В Америці потрібно дуже багато працювати, щоб чогось добитися.

 - В нас також без праці нічого не досягнеш, – зауважив друг.

 - Так, – погодився Влад й додав. – В мене ще є час на створення сім’ї. Тим більше в США одружуються всі не раніше, ніж тридцять-тридцять п’ять років.

 - Ну-у-у якщо так, то в тебе дійсно ще багато часу, – розсміявся Ростик.

****

В церкві святих Ольги та Єлизавети Кульчицькі охрестили свою донечку. Щасливі батьки прийняли привітання від рідних та друзів, а потім усі разом поїхали в кафе.

Маленьку Зорянку поклали у візочок, де вона мирно спала. Аня сиділа поруч й приглядала за своєю племінницею.

 - Ну, Рижинко, ти так виросла за цей час, що мене не було, – підійшовши до дівчинки, сказав Влад. – Як твої справи в школі?

 - Все добре, мені подобається навчатися, – відповіла вона.

 - Пам’ятаєш, коли я летів в Америку, обіцяв тобі привести подарунок?

 - Так, – усміхнулась Аня.

 - Тримай – це тобі. Влад дав їй невеличку подарункову коробочку.

 - Дякую, – сказала дівчинка й розгорнула подарунок. В коробці лежала фігурка статуї Свободи.

 - Ну як, дуже американське? – запитав він.

 - Так, дуже, – усміхнулась Аня.

 - А ти вже в якому класі, а то я щось забув?

 - У восьмому, – скзала Аня й запитала. – Тобі подобається в Америці?

 - Звичайно, подобається, але я багато працюю, тому не маю багато вільного часу, щоб побачити усі її красоти.

 - І що, ти хочеш залишитись там назавжди? – запитала вона.

 - Ще не знаю, все буде видно… - відповів Влад. – А ти так і хочеш стати вчителькою?

 - Так, я своїх рішень не змінюю, – серйозно промовила Аня. Заплакала Зорянка й Аня пішла покликати Ліду.

У Надії видалась вільна хвилинка й вона підсіла до похресника й завела розмову про його батьків.

 - Як там мама з татом? Як їм живеться у тій Америці?

 - Добре все, – сказав Влад. – Тато дуже задоволений роботою, він там на доброму рахунку. В Америці медицина пішла вперед. Сучасна апаратура та якісні медикаменти, інша методика лікування. Одним словом, тато дуже радий, що поїхав. Мама також рада, але вона дуже сумує за вами та своїми батьками.

 - Я за нею також дуже сумую, – у Наді аж сльози вийшли на очі. – А коли вони приїдуть хоча б у гості?

 - Навіть не знаю, – знизив плечима похресник. – З моєю роботою мені легше вирватись в Україну, а в них дуже завантажений графік, але мама казала передавати вам вітання і що при першій можливості обов’язково приїде.

 - Ти їй також передавай привіт від мене, – сумно усміхнулась Надя.

Святкування підходило до завершення, гості почали розходитись і залишились самі близькі, щоб допомогти усе зібрати.

Влад з Ростиком носили в машину подарунки. Катя з Надею збирали з столів залишки їжі, а Юра з Василем пішли розплачуватись за бенкет. Ростислав спочатку протестував проти такого спонсорства, адже був спроможний сам заплатити, але обидві мами переконали його не пручатися. «Це наш, так би мовити подарунок, тому не сперечайся», - сказала Надя.