ІІІ Розділ 1 Глава Липень 2004

Ліда сиділа у вітальні на дивані й ніжно гладила свій великий круглий животик.

 - Ростику, заспокойся, – промовила вона. – Нічого страшного ж не відбувається.

Чоловік, наче навіжений, бігав по квартирі.

 - Лідо, ну, як не відбувається! Ти народжувати маєш! Он, вже потуги почалися. Що брати в лікарню? – розгубився він.

 - Все добре, в мене ще є час, – спокійно промовила вона. – Он, бери оці дві сумки, що стоять біля шафи, і все. Там зібрано усе необхідне.

 - Гаразд. Як ти, дуже болить? – схвильовано промовив він.

 - Не дуже, терпіти можна, – через силу усміхнулась Ліда, адже якраз почалась сильна потуга.

 - Бачу, що таки дуже болить, – ще більше розхвилювався Ростик. – Я біжу занесу речі в машину.

 - Він миттю злетів по сходах, поклав сумки в багажник й примчав назад.

 - Давай, обережно, – підтримуючи дружину, Ростик вивів її в коридор і допоміг взутися. – Все взяли, можемо їхати?

Ліда лише ствердно кивнула.

На порозі пологового будинку на них чекала ціла делегація. Кульчицькі, Марчаки та лікарка, яка мала приймати пологи. Оксана Сергіївна вмить включилась у свою роботу.

 - Яка тривалість часу між потугами? – запитала вона.

 - Десь приблизно п’ять хвилин, – промовила Ліда.

 - Зрозуміло, так ходімо, але обережно тобі скоро народжувати, – сказала лікарка. Вони рушили до лікарні.

 - Усім сюди не можна, – строго промовила вона до схвильованих родичів.

З Лідою пішли Ростик та Катерина, вони чекали під дверима у пологове відділення. Всі інші чекали на вулиці.

Після двох годин переживань рідних та мучень Ліди на світ народилася чудова дівчинка. Ростик домовився, щоб дружину після пологів поселили у окрему палату. Ліда, стомлена й знесилена, лежала на ліжку, а поруч з нею мирно спала маленька донечка. Ростик з невимовним щастям дивився на своїх дівчаток й тримав дружину за руку.

 - Яка ж вона красуня, – захоплено прошепотів він. – Наша маленька донечка.

Ліда усміхнулась й легенько провела пальцем по ніжній щічці. В палату зайшла Оксана Сергіївна.

 - Як себе почуваєш? – запитала вона.

 - Нормально, – відповіла Ліда.

 - Поки дитина спить, ти також поспи, тобі потрібно відновити сили, – сказала лікарка й звернулася до Ростика. – Ходімо, нехай дружина відпочиває, а я вам скажу, що потрібно докупити.

На другий день до Ліди Ростик прийшов з Анею. Дівчинка ще не бачила таких маленьких дітей, тому з нетерпінням чекала на зустріч. Коли вони зайшли в палату, то Ліда саме годувала малечу.

 - Привіт! – привіталася жінка.

 - Привіт! – Ростик обійняв та поцілував дружину. – Як ти?

 - Все добре. Сьогодні вже набагато краще, ніж вчора, – усміхнулась Ліда. – Аню, підходи ближче, не бійся.

Дівчинка невпевнено підійшла й Ліда показала їй дитину.

 - Вона така маленька? – здивувалася Аня.

 - Сідай біля мене, хочеш дам тобі її потримати? – запитала молода мама.

Аня сіла біля неї й кивнула головою. Ліда обережно поклала донечку їй

на руки. Дитина розплющила очі й пильно глянула на Аню.

 - У неї очки блищать, наче зірочки, – прошепотіла Аня. – А як ви її назвете?

 - Ти щойно дала мені ідею на рахунок імені, – сказала жінка. – А назвемо її Зорянка, що скажете?

 - Чудово! Мені подобається, – погодився Ростик.

 - Мені також, – усміхнулась Аня.

Поки дружина була в лікарні, Ростик за допомогою батьків та Ані все підготував для малечі. Вони купили колиску, візочок, підгузки, багато дитячого одягу та іграшок.

Ліду виписали з лікарні через три дні. Вона з захопленням спостерігала за результатом переоблаштування їхньої спальні. Біля ліжка стояла колиска та пелинальний столик, а у невеличкій шафці акуратними стопочками поскладані повзунки, розпашонки, чепчики, пеленки та інші дитячі речі.

 - Як ви все гарно зробили! – радісно промовила Ліда.

 - Тобі дійсно подобається? – запитав чоловік.

 - Звичайно, дякую.

Коли бабусі та дідусі пішли додому, а дитина мирно спала в колисці, її батьки, обійнявшись, стояли поруч й милувались нею.

 - Вона на тебе схожа, – усміхнулась Ліда. – Це добре, кажуть, що якщо донька схожа на свого тата, а син на маму, тоді вони будуть щасливими.

Ростик ще дужче обійняв дружину й прошепотів.

 - Тоді, коли в нас народиться синочок, то точно буде схожим на тебе.

 - Ага, за пару років, не швидше, – розсміялась вона.

 - Звичайно, кохана. Він ніжно поцілував дружину. – Знаєш, я говорив з Владом, уявляєш, він прилетить в Україну через три тижні!

 - Може тоді й похрестимо нашу Зорянку, а його візьмемо за кума? Я знаю, що ти б цього дуже хотів.

 - Так, це було б просто чудово! – зрадів Ростик.

 - От і вирішили, а Юлю візьмемо за куму? – промовила Ліда.

 - Добре,– погодився він.