2 Глава Травень 1988

Зелені листочки виблискували на сонці, омиті проливним дощем, що падав вночі. Свіже ранішнє повітря наповнювалось ароматами квітів, зелені, кави та свіжої випічки… Люди неквапливо виходили з домівок й раділи чудовому недільному ранку…

До кімнати забіг Ростик й обійняв батька.

 - Вітаю, татку, з Днем народження!

 - Дякую синку. – Усміхнувся Юра й погладив сина по світлому кучерявому волоссячку.

Надія підійшла до чоловіка й вручила йому подарунок.

 - Вітаємо! – Вона поцілувала його й додала. – Відкривай, думаю тобі сподобається.

Юра швидко розірвав обгортку й відкрив коробочку.

 - О-о-о, електробритва! – зрадів чоловік. Він міцно обійняв дружину та сина.

 - Дякую мої дорогенькі!

 - Ну що, приступаємо до приготування свята? – запитала Надія.

 - Звичайно, мамо! Я буду сервірувати стіл! – вигукнув Ростик.

 - А я допоможу тобі на кухні, – сказав чоловік.

Юра нарізав овочі на салат, а Надя начиняла гуску.

 - Надіюсь, що Олена хоч трішки розвіється сьогодні, а то вже геть впала в депресію, – міркувала жінка.

 - Таке важко пережити…Не дай Бог нікому.

 - Ми з нею за ці місяці навіть не поговорили нормально. Добре, що сьогодні лише Артимовські прийдуть, можливо я її трішки розворушу.

 - Можливо, Роман вже геть розхвилювався за неї. Добре, що хоч жива залишилась…

Надя якраз поклала на стіл останню страву, коли прийшли їхні друзі. Після привітань Юра запросив їх до вітальні.

 - Заходьте гості дорогії. Сідайте за стіл.

Олена значно схудла й осунулась після аварії. Вона мало говорила й майже не сміялась. Після смачного обіду діти побігли на вулицю. Чоловіки вийшли подихати свіжим повітрям на балкон, а заодно прослідкувати за своїми хлопчиками, що гралися на подір’ї. Жінки пішли на кухню готувати каву та нарізати сирник.

 - Як ти себе почуваєш? – запитала Надя.

 - Тілесно я йду на поправку, а от душевно… Важко мені, адже я дуже хотіла цієї дитини.

 - Можливо спробуйте ще раз… Дасть Бог, знову завагітнієш, – втішала Надя.

 - Нічого не вийде, я цього разу дивом завагітніла, а після чистки це взагалі вже не можливо…, - Олена змахнула непрохану сльозу.

 - Не переживай ти так. Я розумію, що це велика втрата, але могло бути ще гірше… Надя обійняла подругу. – Крім того, у тебе є чудовий синочок та коханий чоловік. Треба цінити те, що ми маємо.

***

Час минав, а Олена щодня думала про те, що трапилось. Вона постійно картала себе за свою безпечність та нерозсудливість. Чоловік намагався переконати її, що все це жахлива випадковість і її вини в тому, що сталося не має, але жінка все одно стояла на своєму. Вона ставала байдужою до усього й зациклилась на своєму горі. Жінка знала, що більше не зможе мати дітей і це ще більше засмучувало її.

Через пів року Олена повністю одужала й могла приступити до роботи. І хоч тілесні рани загоїлись, проте душевні продовжували кровоточити. Влад, розуміючи розпач мами старався якось розрадити та розвеселити її. Роман усяко підтримував дружину. Він терпів її знервованість та гострі слова, адже розумів, що за усіма образами ховається розпач та безвихідь в якому потопає Олена. Роман дуже кохав дружину й чекав того часу, коли її неспокійна душа заспокоїться і змириться з втратою.

Вийшовши з лікарняного, Олена поринула з головою в роботу… Це стало її спасінням. Потрібно було бути згуртованою та впевненою в своїх діях, адже від неї залежали людські життя, а постійні операції та чергування забирали багото сили, нервів та часу.

Якось, будучи на нічному чергуванні, в лікарню привезли сім’ю, що потрапила в автомобільну аварію. Це було подружжя й їхня маленька донечка. Після цілої ночі боротьби за їхні життя, смерть таки перемогла. Живою залишилась лише дружина. Жінка мало не зійшла з розуму від горя. Добре, що хоч батьки потерпілої забрали її після виписки до себе додому.

Після цього трагічного випадку Олена все переосмислила й зрозуміла, що на відміну від цієї жінки їй є заради кого жити і є кому дарувати свою любов. Саме тоді й відбулося її душевне зцілення.