ІІІ Розділ 1 Глава Лютий 1988

Сніг не переставав падати вже четвертий день. Люди й машини не могли дати раду з природною стихією. Велетенські сніжні кучугури заважали пересуватися перехожим, а через ожеледь створювались постійні затори на дорогах.

Олена помалу йшла по тротуару й оминала слизькі ділянки. Хоч термін вагітності ще не надто великий, але їй було важко йти в постійній напрузі. Жінка глянула на кінець вулиці: «Ще трішечки і нарешті доберусь на роботу…», подумала вона. Кожного ранку в них з чоловіком виникали невеличкі перепалки, оскільки Роман наполягав щоб дружина брала лікарняний та залишалася вдома. Олена навіть слухати про це не хотіла, як же вона зможе просиджуватися в квартирі, якщо на роботі на неї чекають купа пацієнтів. Ось прийде час і піде вона у декретну відпустку, а зараз до роботи!

Засвітилося зелене світло світлофора й жінка ступила на зебру. Хтось з жахом крикнув «Обережно»! Наче у сповільненій зйомці, Олена повернула голову на голос й помітила, як на неї суне автомобіль… Вона почула глухий удар й нестерпний біль, а далі суцільна темінь…

Роман виходив з операційної після важкої операції, що тривала пів ночі й побачив, як на каталці ввозять закривавлену жінку. Він навіть відразу не зрозумів, що це його Оленка, а коли таки збагнув, що трапилось, чоловіка скував страх та шок.

Звістка про біду миттю розлетілась по всій лікарні. До чоловіка підійшов стурбований головний лікар.

 - Романе Вікторовичу, візьміть себе в руки! – суворо промовив Іван Васильович. – Ваша дружина жива й потребує вашої допомоги й підтримки.

 - В операційну її! – скомандував головний санітарам. – Дайте Роману Вікторовичу заспокійливе, – наказав медсестрі.

Коли перший шок пройшов, Роман швидко опанував себе. Чоловік направився в операційну, де зібрався консиліум.

Вияснилось, що водій не впорався з кермуванням на слизькій дорозі. Від смерті спасло те, що швидкість була не надто великою. Після ретельного огляду та обстеження Олени виявилось, що основний удар припав на праву сторону. Постраждала права рука, тріщина ноги, численні забої та струс мозку. Та саме гірше те, що дитину так і не вдалося врятувати…

Кульчицькі, дізнавшись про біду, відразу поїхали в лікарню. Роман розповів про аварію та її наслідки й попросив забрати Влада до себе.

Надя стиха плакала, притулившись до чоловіка.

 - Звичайно ми потурбуємось про малого, – промовив Юра. – Може тобі щось потрібно принести з дому?

 - Дякую. Ні, мені нічого не потрібно, - сумно промовив Роман.

 - Ти хоч щось їв сьогодні? – запитала Надя, витираючи сльози.

 - Так, наші медсестри не відчепились, поки я не з’їв все, що вони принесли.

 - Гаразд, друже, тримайся. Коли щось буде потрібно, дзвони, – сказав Юра. – Владу, що сказати?

 - Привезіть завтра його сюди я з ним сам поговорю. А сьогодні скажіть, що ми затримуємось на роботі.

Після того, як попрощався з Кульчицькими, Роман пішов у палату до дружини. Він приставив крісло до ліжка Олени, взяв її за руку й почав чекати, поки вона прокинеться. Чоловік ніяк не міг повірити в те, що трапилось. Глянувши на бліде обличчя коханої, він зрозумів, що мусить бути сильним, взявши усю силу волі в кулак, Юра готувався до важкої розмови.

Олена розплющила очі: «Де це я?». Жінка хотіла підвестися, але чоловік ніжно поклав руку їй на груди.

 - Спокійно, кохана, тобі не можна зараз вставати.

 - Що трапилось? – схвильовано запитала дружина.

 - А, ти нічого не пам’ятаєш?

Олена почала згадувати.

 - Так… Я вранці йшла на роботу, було дуже слизько… Я переходила пішохідний перехід… О, Боже! Я, що потрапила в аварію? – жахнулася вона.

 - Так… Але, ти не хвилюйся, життєво важливі органи не постраждали, – заспокоював її чоловік.

 - А дитина? Наша дитинка жива?

Роман опустив очі й лиш заперечно хитнув головою.

 - Ні! Ні! Цього не може бути! – Олена поклала здорову руку на живіт. – Це я у всьому винна. Ти мені казав щоб я не ходила на роботу, але я не послухала. Чому ж я не послухала? Що ж я накоїла… – Жінка гірко заплакала.

 - Заспокойся, Оленко, чуєш мене! – Роман гладив її волосся.

 - Ти мене напевно тепер ненавидиш? Я сама себе ненавиджу! – крізь сльози промовила вона. – Я вбила нашу дитину…

 - Оленочко, що ти говориш? Ти ні в чому не винна. Перестань себе картати, – Роман плакав разом з дружиною. – Як ти могла подумати, що я тебе зненавидів!? Я кохаю тебе і завжди кохатиму! Звичайно, мені дуже шкода нашої дитини, але мені страшно подумати про те, що щось могло статися з тобою… Ти жива - і це зараз головне.

Роман обережно ліг біля Олени, обійняв її та шепотів заспокійливі слова, цілував заплакані очі та вуста, гладив волосся. Вимучена пережитим та за допомогою заспокійливих препаратів, Олена заснула. Роман знесилений після важкої нічної операції та біди, що трапилась, також заснув біля дружини.