2 Глава Листопад 1987

Подекуди дерева вкривало пожовкле листя, а осіннє сонце легенько пригрівало… Хлопці йшли до школи, а їхні мами неспішно слідували за ними.

 - Ось вже й рік пройшов, ще трішки й вони самі будуть ходити до школи, – міркувала Олена.

 - Так, добре, що школа не дуже далеко, – погодилась Надя. – Шкода, що моя школа на іншому кінці Львова, а то б припильнувала наших хлопців.

 - Нічого, самі собі дадуть раду. Стануть самостійнішими. До речі, що там на рахунок твого дня народження?

 - Та наче все добре. Замовила кафе, узгодила меню, гостей запросила, – відповіла Надія.

 - І багато буде гостей?

 - Та приблизно двадцять чоловік. Будуть рідні, друзі, дехто з роботи… - сказала Надія. – Аж не віриться, що мені вже тридцять!

 - Повір, в тридцять лише все починається, – усміхнулась Олена. – Як потрібно буде допомогти з приготуваннями, лише поклич.

 - Гаразд.

Львів поринув у похмурі осінні дні. Дощ затоплював вузенькі вулички, а вітер зривав останні багряні листочки з дерев. Вранішні тумани вкривали місто, неначе пухова перина. В такі дні хочеться залишитись вдома й цілий день провалятись у ліжку, або зручно вмоститись в затишному кафе з філіжанкою гарячої кави та смачним тістечком.

Саме в такому кафе в центрі Львова розмістилась весела компанія. Іменинниця, одягнена в довгу темно синю сукню, що підкреслювала стрункий стан і пасувала до голубих очей, щиро усміхалась гостям. Чоловік не міг відірвати захопленого погляду від дружини. Хоч їх шлюб тривав вже вісім років та почуття ставали все сильнішими й палкішими.

Гостей розсадили компаніями за столики. Надія підходила до кожного гурту, щоб перекинутись парою фраз із гостями. Лунав веселий сміх дорослих та дітей.

 - Хочу підняти цей келих за свою прекрасну дружину! За тебе кохана! Дякую, що наповнюєш щастям кожну секунду мого жяття! – проголосив тост Юра й поцілував Надію. Гості схвально зааплодували.

Заграла музика… Молодші гості почали танцювати, а старше покоління вело розмови на політичні теми та за буденні проблеми.

Юра з дружиною кружляли у чудовому вальсі.

 - Гарне сьогодні видалось свято, всі задоволені.

 - Так, я теж так думаю, – погодилась Надія. – Добре, що всі зібрались, адже з деким так рідко зустрічаємось.

 - Звичайно, – погодився він й тихо прошепотів їй на вушко – Кохана, ти сьогодні просто неймовірна…

 - Дякую…, - Надія кокетливо глянула на чоловіка.

Ввечері подали десерти й каву. Після частування гості почали розходитись й дякувати іменинниці за чудову гостину, а Олена з сім’єю залишилась допомогти. Чоловіки вантажили подарунки в машину, хлопчаки щось обговорювали, а жінки пакували залишки їжі в пластиковий посуд.

 - Я помітила, що ти не пила сьогодні спиртного, – хитро глянула на подругу Надія.

 - Так-так, це те про, що ти подумала, – щасливо усміхнулася Олена. – Можеш мене привітати.

 - Вітаю! – Надя кинулась обіймати подругу. – Я така рада за вас! І давно?

 - Десь місяць, сама недавно дізналась.

 - А Рома вже знає? – прошепотіла Надя.

 - Звичайно, він напевно ще досі трішки в шоці. Ми ж не планували, – пошепки відповіла жінка. – Але він дуже радий.

За прибиранням жінки ще довго розмовляли й згадували кожна свою вагітність й пологи. Все здавалось таким чудовим та прекрасним та доля нам приносить не лише приємні сюрпризи…