ІІ Розділ 1 Глава Липень 1986

Обіднішня спека заполонила усе навкруги, та раптом вмить насунули сірі хмари й полив рясний дощ… Та це ж Львів, тут усі звикли до дощів та мінливої погоди.

Надія привідкрила вікно, щоб дощова свіжість наповнила кухню. В квартирі пролунав дзвінок.

 - Ростику, Владе! Ідіть зустрічайте гостей! – крикнула з вітальні Олена.

Хлопці миттю кинулися в коридор наввипередки відчиняти двері. На порозі стояли сусідські діти. Брати Петро та Павло, Катя, сусідка навпроти, а ще Наталя, Андрійко та Василь.

 - Заходьте! Заходьте! – Запрошували хлопці.

Після привітань та вручень подарунків діти всілися за святковим столом у вітальні. Мами іменинників доносили страви та частували дітей.

 - Цікаво де це наші чоловіки так довго затримуються? – розмірковувала

Олена.

 - Мені Юра сказав, що вони йдуть за подарунками для хлопців, – усміхнулась Надя.

 - Зрозуміло, – відповіла подруга. – Як швидко час промайнув, вже наші хлопці йдуть до школи.

 - Так, дуже швидко…

На кухні повисла невимушена мовчанка, жінки задумались про своє. Олена пригадала про приємні й не дуже добрі миті життя, про роботу. Згадалось, чомусь, сумні події, коли ти не в силі нічим допомогти і людина помирає на операційному столі. Спочатку було дуже важко з таким миритися і сприймати, але чоловік завжди підтримував та допомагав подолати депресію. Вони часто бували в операційній разом, адже ніяка операція не відбувається без хірурга та анастазіолога. Багато хто з колег розпитував, чи не набридло їм так працювати, адже вони постійно разом і на роботі і вдома. Олена ніколи нікому нічого не пояснювала, лише усміхалася у відповідь. Їм з чоловіком було добре разом, адже вони кохали одне одного й ніхто нікому не набридав. Хоча працювали разом, але кожен мав власний простір… Вони завжди відчували підтримку одне одного, їм було комфортно та цікаво разом. «Це за щастя працювати разом, але нехай нікого це не хвилює, адже люди різні бувають», - вважала Олена.

Вдома також все складалося добре. Кожен мав і виконував свої домашні обов’язки. Керівництво пішло на поступки і їх ніколи не ставили разом в нічні зміни розуміючи, що в них мала дитина і комусь потрібно бути з сином вдома.

Надія згадувала свій клас… Їй пощастило з такими учнями. Згуртовані, слухняні, дружні. Звичайно, хтось вчився краще, а хтось гірше, проте сильніші завжди допомагали слабшим. Вони були, як одна шкільна родина.

У Юри також на роботі все складалося добре, навіть обіцяли вищу посаду.

Жінка пригадала недавню розмову з чоловіком про те, щоб народити ще одну дитину. Юра дуже хотів донечку та поки що їм нічого не вдавалося… «На все воля Божа…», - подумала Надя.

В квартирі Кульчицьких пролунав дзвінок. Жінки аж підскочили від несподіванки.

 - Оце задумались…, - промовила Надія. – Напевно наші прийшли.

Ростик з Владом побігли відчиняти двері, а інші діти вибігли за ними слідом. До квартири зайшли Роман та Юрій.

 - Привіт дітвора! – привітався Роман.

 - Так, а де тут наші іменинники? – запитав Юра.

 - Ми тут, ми тут! – радісно вигукнули хлопчики.

 - От, приймайте подарунки! – заінтриговано сказав Роман.

Чоловіки завезли у коридор два новеньких велосипеди. Радості дітей не було меж. Хлопчаки оглядали свої двоколісні подарунки, дзвонили у дзвіночки на кермі. Сусідські діти обступили їх і також з цікавістю розглядали велосипеди. Мами з посмішками спостерігали за дитячою радістю.

Після того, як усі діти особисто попробували посидіти на велосипедах і подзвонити у дзвіночки, дітвора всілася за стіл і святкування продовжилось. Голодних татів ситно нагодували, а хлопці не могли дочекатися наступного дня, щоб випробувати свої велики. Завершенням свята став величезний торт та морозиво. Всі діти залишились задоволеними, а особливо іменинники. Після того, як діти розійшлися Ростик та Влад ще довго обговорювали плани наступних поїздок на велосипедах та розглядали подарунки.