2 Глава Липень 1983

У квартирі Артимовських лунав радісний сміх дітвори й веселі розмови дорослих. Подруги на кухні прикрашали два невеличких тортики.

- Як все гарно пройшло. Діти такі задоволені подарунками, – весело сказала Олена.

- Ага, - погодилась Надя, - от тільки квартиру тобі перевернули верх дригом.

- А-а-а, то пусте. Як співав крокодил Гена: «День народження тільки раз у році».

- Я тобі обов’язково допоможу все прибрати, – запевнила Надя.

- Домовились, добре, що завтра неділя, а, то з понеділка мені вже на роботу, – сказала Олена.

- А, як же Влад? Хто з ним буде?

- Завтра моя мама приїде, то побуде з ним до кінця місяця, а там вже й у садок піде. Твій також іде? – поцікавилась Олена.

- Так, звичайно. Мені з серпня теж до школи треба буде навідатись, підготуватись до навчального року. Аж моторошно якось, я вже відвикла від школи, учнів. А тут ще й свій клас, – сумно усміхнулась Надя.

- Мені теж страшнувато, але ми впораємось, – підбадьорила подруга. – Ну, що несемо цю красу нашим іменинникам?

Коли у вітальню внесли торти, діти аж підстрибували від нетерплячки, кожен хотів задути свічки й спробувати шматок десерту.

- Ну, хлопці, загадуйте бажання і задмухуйте свічки, – сказав Юра.

Гості заплескали в долоні, коли хлопчики подули на свічки.

- Молодці! Здоров’ячка вам дітки! – побажав Роман.

Після святкування гості неспішно стали розходитись. Молоді тати взяли дітей та пішли з ними на майданчик, а мамочки залишились все прибирати та відмити.

- А ви з Юрою не плануєте ще одну дитину? – запитала Олена.

- Поки, що ні. Хочу попрацювати, але в майбутньому, звичайно, хотілося б мати ще дитинку. А, ви ?

- Я б хотіла, але не знаю чи вийде…, - зітхнула Олена. – В мене з Владом все було складно... Вагітність важко проходила і пологи важкі.

- Ой, вибач, я забула..., – знітилась подруга.

- Та нічого, – усміхнулась Олена. - Хто його знає, як воно далі буде?

За прибиранням та розмовами час пройшов швидко. За вікном вже почало вечоріти. До квартири забігли захекані хлопці, а за ними й чоловіки.

- А ось і ми! – весело сказав Роман.

- Ну й набігались наші хлопці, напевно спати будуть без задніх ніг, – промовив Юра.

- Мийте, хлопці, руки і давайте пити чай, – запросила Олена. – В нас ще торт залишився.

- Ми з радістю, можна навіть щось й перекусити, а то ми зголодніли, – признався Роман. – Правда , Юро?

- Так, так.

Всі розмістились на просторій кухні. Жінки швиденько поставили закуски й солодке, заварили запашний чай, а дітям зробили какао. Згадували про цікаві моменти життя, розказували анекдоти, планували спільні поїздки. Діти поприносили свої подарунки й всі розглядали їх вже за більш спокійних обставин.

Батьки раділи з того, що діти, не зважаючи на малий вік, ніколи не сварились. Вони чемно ділилися іграшками та завжди разом гралися. Всі надіялися, що і в майбутньому також так буде і їхні синочки залишаться справжніми друзями.

Розійшлися вже пізньої ночі. Юра ніс на руках Ростика, а Надя подарунки.

- Гарно пройшов день, – сказав чоловік й позіхнув. – Завтра висплюсь нарешті.

- Так, надіюсь я також, якщо Ростик дасть поспати.

- О-о-о, думаю після стількох подій він швидко не прокинеться, – усміхнувся Юра.