Розділ 18

Дорога змійкою пролягала між зів’ялим золотом стерні, і серце билося так, наче ось-ось вискочить із грудей. Машина стрибала на ямах, мовби теж відчувала паніку, що росла в мені. І коли ми вже майже доїхали до пагорба — побачили дим.

Спершу тонка сіра нитка — мов чиясь душа тікала в небо. А потім усе небо стало важким, чорним, ніби його хтось вимазав сажею.

Я натиснула сильніше на газ.

— Швидше... — прошепотіла сама до себе, хоч пальці вже давно тремтіли на кермі.

І ось ми виринули на пагорб.

Переді мною, внизу, як на долоні — палаючий маєток. Мій дім. Мій світ. Там, де пахло дитинством, де стіни ще зберігали голоси минулих поколінь.

Полум’я лизало дах, стікало по вікнах, мов розпечене сонце спускалось з неба. Хтось бігав у дворі — люди з відрами, маленькі постаті в паніці. Але це було мовчазне кіно: я не чула ні криків, ні потріскування дерева, лише стукіт власного серця.

Я натиснула на гальма так різко, що машина смикнулась і заглухла. Тиша вдарила по вухах сильніше, ніж будь-який крик.

А потім я побачила її.

Мати.

Її несли на старій дерев’яній драбині, яку хтось вирвав із сараю. Двоє чоловіків — дядько Степан і ще хтось, якого я не впізнала крізь сльози й дим, — тримали цю драбину, мов ноші. Її голова безвільно звисала, волосся обпалене, склеєне сажею й кров’ю, довге колись каштанове тепер було чорним і крихким, як згорілий папір.

Обличчя… Боже, її обличчя.

Воно вже не було її. Шкіра на правій щоці стягнулась, потемніла, потріскалась, оголивши рожеве м’ясо під нею. Око — те, що залишилось відкритим, — дивилось кудись повз мене, повз усе, що ще мало значення. Воно вже не бачило. Воно вже не належало їй.

Руки — її руки, що тисячі разів гладили мене по голові, що замішували тісто, що поправляли мені коси перед школою, — тепер були неприродно зігнуті, обвуглені до кісток у деяких місцях, пальці стиснуті в судомі, ніби вона до останнього намагалася вхопитися за щось — за життя, за мене, за цей дім.

Я вискочила з машини. Ноги не слухались, підкосились, я впала на коліна просто в пилюку й суху траву. Горло стисло так, що повітря не проходило.

— Мамо… — прохрипіла я, але звук вийшов чужий, зламаний, дитячий.

Вони поклали драбину на землю. Хтось накрив її старою рядниною, але вона вже не прикривала нічого. 

Я поповзла до неї. Коліна рвалися об каміння, руки тремтіли, але я все одно дісталась.

Підняла край ряднини.

І тоді щось у мені остаточно зламалось.

Вони з’явилися раптом — білий «Фольксваген» швидкої з червоними смугами, миготливі сині вогні розрізали чорний дим, наче ножем. Двері відчинилися ще на ходу, і з машини вискочили троє: лікар у помаранчевому комбінезоні, фельдшер і водій, який одразу кинувся допомагати.

Вони не бігли до вогню. Вони бігли до нас — до того місця, де дядько Степан і ще двоє сусідів уже опустили драбину на землю, обережно, мовби боялися розбудити.

Один із медиків — молодий, з коротко стриженим волоссям і переляканими очима — одразу впав на коліна біля мами. Руки в рукавичках торкнулися її шиї, потім зап’ястя. Обличчя його змінилося за секунду: губи стиснулися в тонку лінію, погляд став порожнім.

— Немає пульсу… — тихо сказав він, але я почула. Кожне слово врізалося в мене, як осколок скла.

Другий медик розкрив сумку, витяг дефібрилятор, але перший похитав головою:

— Занадто глибокі опіки… серце зупинилося давно. Часу минуло…

Він не договорив. Просто замовк. І в тій тиші між словами я зрозуміла: вони не рятуватимуть. Вони лише констатуватимуть.

Вони все одно взяли її — обережно, професійно, звичними рухами. Підняли на справжні ноші, не на ту драбину. Натягнули білу простирадло, але не повністю — край сповз, оголивши обвуглену руку. Я інстинктивно потягнулася, щоб прикрити, але медсестра (вона підбігла останньою) м’яко, але твердо відвела мою руку.

— Не треба, доню… не дивися.

Але я дивилась. Дивилась, як її тіло — те, що колись співало мені колискові, що несло мене на руках через калюжі, що пахло хлібом і лавандою — тепер лежить нерухомо на помаранчевих ношах швидкої. Як голова зсувається набік, як з обпалених губ витікає тонка цівка чорної рідини. Як простирадло швидко стає сірим від сажі.

Вони понесли її до машини. Кроки швидкі, але не метушливі. Вони знали: вже нікуди поспішати.

Я йшла слідом, боса, не помічаючи, як ріжу ноги об скло й вугілля. Сльози котилися, але я не витирала їх — боялася, що якщо підніму руку, то втрачу її з виду.

Коли ноші вже були в машині, молодий лікар повернувся до мене. Очі в нього були мокрі.

— Пробач… ми приїхали, як тільки змогли. Ми не встигли її вр'ятувати.

Я не відповіла. Просто стояла й дивилася, як двері зачиняються. Як миготять сині вогні на її закритому простирадлом тілі.

Вогонь у маєтку ще ревів. Але найгірше полум’я горіло всередині мене. І воно не згасне ніколи.