Розділ 17: Спокій перед бурею

Дверний дзвінок пролунав несподівано. Я стояв на кухні, стежачи, як чайник повільно починає шуміти, і спершу подумав, що мені здалося. Але звук повторився — короткий, майже сором’язливий.

Я підійшов до дверей.
Серце в грудях билося глухо. Я знав, що це вона. Просто знав.

Коли я відкрив — вона стояла там, на порозі. В пальті, злегка втомлена, але очі — очі світилися. Тихо, насторожено.    
— Я стояла кілька хвилин, перш ніж натиснути дзвінок. Пальці були холодні, дихання збивалось. Не тому, що холодно.
Я боялась. Не його. Себе.
Того, що відчую, коли побачу його знову. Того, що вже не зможу піти.

Коли він відчинив двері, я на мить завагалася. Але його очі…
Вони не були злі чи розгублені. Лише тихі. Втомлені, як мої.
— Привіт, — сказала я.
— Привіт, — відповів він.
І цього вистачило, щоб серце трохи відтануло.
Я запросив її зайти. Вона переступила поріг обережно, ніби боялася зруйнувати тишу.
Ми не обіймались. Не торкались. Просто мовчки були поряд.
Я поставив на стіл дві чашки. Вона сіла, закуталась у плед. Було щось болісно звичне в цьому — як у старій пісні, яку давно не чув, але знаєш кожну ноту.

— Я довго думала, чи їхати, — сказала вона. — Але...
Вона зробила паузу.
— Не змогла не приїхати.
Я не знала, як він на це зреагує.
Чи скаже, що пізно. Чи подивиться на мене так, як уміє — гостро, прямо — і не промовить ані слова.
Але він лише кивнув. І я раптом відчула, як зникає вага, яку носила останні дні.

— Я радий, що ти тут, — сказав він.
Просто. Без пафосу. Але з тією інтонацією, яка змушує не відводити погляду.

Ми мовчали довго. Потім сміялися з того, як він пересолив картоплю. Я читала йому вголос, поки він лежав, заплющивши очі. Він слухав уважно — навіть тоді, коли, здавалося, засинав.
Її голос — м’який, теплий — був кращим за музику.
Я думав, що все в мені давно розбите. Але ця її присутність...
Вона не склеювала мене. Вона просто була поруч, і мені більше нічого не треба було.

Коли вже вечоріло, вона притулилась до мене, і я відчув, як все стихає — шум думок, біль, сумніви.
Було тільки її дихання і тепло її плеча.
Я притулилась до нього не через холод. Я хотіла бути ближче.
Його серце билося повільно, рівно. І вперше за довгий час я нічого не планувала.
Не думала, що скажу завтра. Не шукала причин.
Просто була тут. З ним. І хотіла залишатися.
Я прикрив її пледом, обережно, майже несміливо. Вона не прокинулась, лише злегка притулилася ближче.
У вікні було тихе світло.

Я не знав, скільки триватиме цей спокій. Але вперше мені хотілося вірити, що він — справжній.

І я прошепотів у порожнечу:
— Будь ласка, нехай це триватиме ще хоч трохи.

Час, здається, розчинився. Ми не вимірювали його в годинах, хвилинах чи секундах. Тільки у моментах які відбули разом, у дотиках, у поглядах. У тому, як  помітно посміхалися, коли дуркували разом . У тому, як ми обидва не питали «а що далі?».

Світ ніби завмер навколо. Ми зникли з усього — з обов’язків, з тягарів, переживаннь.

Тут було інакше.
Тут було… просто.

Її дихання вирівнювалося. Я відчував, як вона повільно занурюється в сон — не різкий, не втомлений, а такий, якого довго заслуговуєш.
Я тримав її за руку. Не стискав, лише доторкався.
Це був такий момент, коли не хочеш нічого міняти. Не думати, не говорити, не ворушитися.

Її щока торкалася мого плеча. Волосся пахло чимось знайомим — далеким, як спогад з дитинства, який ти не можеш відтворити, але точно знаєш, що він теплий.

Я повільно заплющив очі. Здавалося, ще трохи — і все минуле зміниться. Зітреться, якщо просто залишитися тут.

— Мені не хотілося думати. Але думки приходили.
Про те, що не сказала.
Про маму, яку залишила в маєтку, не пояснивши нічого. Про те, що, можливо, востаннє кинула той дім, і він уже не буде таким, як був.
Але хіба він колись був моїм?

Я зітхнула й глибше притулилася до нього. Він не ворухнувся. Тільки пальці на моїй руці трохи сильніше доторкнулися до шкіри — майже непомітно, але я відчула це.

— Десь далеко за вікном промайнула перша нічна тиша. Машини більше не їздили. Сусіди погасили світло.
Було відчуття, ніби цілий світ втомився й нарешті замовк.

Я вже майже провалювався в сон, коли почув звук.
Далекий, низький, настирливий. Сирена.
Не одразу усвідомив, звідки.
Думав, може, телевізор. Може, хтось увімкнув тривогу по сусідству.

Але звук набирав сили.

— Ти чуєш? — прошепотіла я.
Він злегка підвів голову, ще не зовсім прокинувшись.
— Що саме?
— Сирена.

Ми разом повернули голови до вікна. І тоді я побачила — проблискові маячки. Червоні й сині. Відбивалися у шибці, змішуючись із тьмяним світлом нічного міста.

— Це що, поліція? — пробурмотіла я.
— Ні… — сказав він повільно. — Це пожежна.

І в ту ж мить…
Запах.

Я встав різко. Відсунув штору.
І там — десь не так уже й далеко — на тлі темного неба виростало помаранчеве марево. Дим. Справжній дим, густий, важкий.
Я відчув, як щось стислося в грудях.

— Це звідки? — запитала вона, але голос уже тремтів.
— Не знаю… — я оглянувся, — десь на південному боці.
— А там…

І вона замовкла.
Я бачив, як змінився її погляд. Як тінь накрила її обличчя. Як тіло стало холоднішим.

— Там мій дім, — прошепотіла вона. — Маєток. Там…

Вона не договорила. Лише рвучко підвелася з дивана, зірвала плед, і я вперше за день побачив її очі такими — виповненими страхом.

— У голові застукало. Сильно. Болісно.
Я не хотіла вірити. Ні. Це просто дим — десь поруч. Може, щось інше. Не наш будинок. Не мій дім. Не мама…

Але я вже знала.
Десь глибоко всередині щось обірвалося. Як нитка, натягнута до межі.
І я вже стояла біля дверей, трясучись, як у лихоманці.