Розділ 16

Минуло 3 тижні ...

Сонце било просто в очі. Гаряче, липке, мов червневе дихання полудня, хоча надворі ще тільки ранок. Я повільно розплющила повіки й на мить не могла зрозуміти, що мене розбудило — яскраве світло чи важкий, глухий гуркіт, що линув здалеку, але був надто знайомим.

Я підвелась, відкинувши ковдру. З вікна відкривався краєвид на пагорб — знайомий до болю. Але сьогодні там усе було інакше.

На самому краю села, де починалося старе кладовище, стояли екскаватори. Вони здавалися жовтими чудовиськами на тлі ще сонної, прохолодної зелені. Один із них повільно опускав ковш — важкий, немов вирок. Я побачила, як земля розлітається вбоки. Гуркіт поглинув ранкову тишу, мов зламав її хребет.

Я миттю встала, відчуваючи, як з грудей зривається тривога. Пульс пришвидшився. На мить здалося, що сон продовжується, але цей гуркіт, це коливання землі — надто справжні.

— Вони... що вони роблять? — прошепотіла сама до себе, притискаючи пальці до губ.

Я швидко вдяглась і, не снідаючи, вийшла надвір. Повітря пахло пилом і дизелем. Люди стояли на узбіччі, хтось мовчки спостерігав, хтось сварився. Над всім цим висіла тиша — не фізична, а моральна, така, що стискає горло.

Старе кладовище, якого всі соромилися, яке хтось вважав проклятим, а хтось святим — його тепер не буде.

І в глибині душі вже знала: це не просто демонтаж. Це початок чогось набагато більшого. 

Поліна, не зводячи очей із екскаваторів, накинула перший одяг, який трапився під руку, й майже бігом кинулася до кухні.

Мати вже була там. Стояла біля вікна з чашкою кави, спокійна, мов уранці нічого незвичного не трапилось. У її поставі було щось дивне — легкість задоволення, мов вона давно чекала саме на цей день.

— Мамо… — Поліна зупинилась у дверях. — Що це там робиться? Біля кладовища? Вони ж… зносять його?

Мати зробила ковток кави, не обертаючись.

— Так, — відказала спокійно. — Нарешті.

— Але як?! Чому? — Поліна підійшла ближче. — Це ж… кладовище. Святе місце. Люди поховані там десятки років тому. Хіба так можна?

Мати повільно повернулася до неї, очі її блищали чітким холодом.

— Можна. Бо мені набрид цей краєвид із мертвими. Я кожного ранку виходжу на терасу і бачу хрести. Старі кам’яні плити, бур’яни, темна земля. Це місце давно нічого не значить. Лише заважає.

— Заважає? — голос задрижав. — Тобі заважає… кладовище?

— Авжеж. Я збудувала цей дім, щоб дивитися на схили, дерева, небо. А не на чужі могили, що гниють у полі. Це місце — пляма. Воно не личить до всього, що я створила.

— Але ж це не просто каміння! Там люди! Там історія!  І ми з тобою не маємо права…

— Маю, — твердо сказала мати. — Бо це мій маєток, моя земля, мій погляд з вікна. І я не маю наміру терпіти мертвих, які муляють мені очі.

Я не вірила в те, що чую.

— Ти… ти серйозно?

— Абсолютно. Я вже давно замовила демонтаж. З дотриманням процедур. Їх перенесуть, перезаховають. Але тут буде чисто. Як має бути. Без цієї похмурої тіні.

— Тобі тіні заважають? Чи, може, щось інше? — Поліна дивилась їй просто у вічі. — Може, це не тіні зовні, мамо?

Мати різко відвернулась і мовчки допила каву. Її пальці трохи здригнулись — лише на мить.

Поліна стояла мов укопана. В повітрі зависла напруга — тиха, але відчутна. За вікном, ніби всупереч усьому, екскаватор вгризався в землю дедалі глибше. Вона чула, як тріщать корені старого дерева на межі ділянки, як падає камінь, як щось зникає назавжди.

— Не можна так, — прошепотіла вона. — Не можна чіпати мертвих… просто тому, що тобі не подобається вид з вікна.

Мати не відповіла.

Поліна вийшла з дому. Повітря було гаряче, ніби наелектризоване. Її серце калатало, наче попереджало про щось невидиме, але близьке. Вона знала: з цього моменту все зміниться.

Швидко вдягнула куртку, кросівки, вийшла надвір. Машина стояла осторонь, мов чекала саме на мене. Я сіла за кермо, заплющила очі на мить — і тільки тоді взяла до рук телефон.

Пальці самі набрали повідомлення:

«Привіт. Я хочу тебе побачити. Дуже. Можна я приїду?»

Натиснула "надіслати". 

Поклала телефон на пасажирське сидіння, сховала обличчя в долонях, а потім завела двигун. Щось всередині тремтіло. Я не знала, що він відповість, але більше не могла залишатись вдома. Не могла більше мовчати.

Мотор загуркотів, і я повільно вивела машину з двору. Їхала знайомою дорогою, мов наосліп, кермо тримала однією рукою, а іншою стискала телефон. Я вирішила поїхати до річки — туди, де завжди було тихо, де шум води міг заглушити думки.

Поліна:

Я сиділа в машині, слухаючи, як працює двигун. Час тягнувся, мов холодна вода повільно стікає по спині. Телефон мовчав. Екран чорний. Ні вібрації, ні звуку. Я навіть у якийсь момент торкнулася його, щоб переконатись, чи все працює, чи точно надіслала. Так, надіслала.

Я не могла більше чекати вдома. Мені здавалося, що цей будинок отруює мене — своїм холодом, мовчанням, запахом фарби і цементного пилу. Я просто мусила дихати. І тому вирішила їхати до річки.

Завжди, коли щось розривало всередині, я йшла туди. Вода, мовби забирала зайве — біль, гнів, сумніви. І я могла побути собою. Без усіх цих страшних стін, очей матері, її голосу в голові, якого я вже не могла позбутись.

Я повернула кермо, машина слухняно звернула на іншу дорогу — в об’їзд, до старої стежки, якою ми з Артуром колись ішли, коли все тільки починалось.

Поки їхала, я весь час поглядала на екран. Серце стискалося щоразу, як світилося повідомлення… але то була реклама чи новини. Не він.

Річка зустріла мене мовчазно. Вітер колихав траву, небо було сірим. Ідеальне місце для тиші.

Я вийшла з машини, зачинила дверцята. Звуки згасли, і я залишилася сам на сам із простором. Пройшла кілька кроків униз, до води, зняла взуття й ступила босоніж на вологу землю. Думала про нього.