Розділ 15

Я стояла біля реєстратури. Руки трохи тремтіли, серце калатало десь аж у горлі. Жінка за стійкою переглядала щось у комп’ютері й навіть не підозрювала, скільки сумнівів і страху боролися в мені просто зараз.

— Вибачте… Артур… Я хотіла б дізнатись, у якій палаті він лежить. Прізвище — Савченко, — вимовила я нарешті, намагаючись звучати впевнено.

— Зачекайте хвилинку, — спокійно відповіла реєстраторка, не відводячи очей від монітора.

Я кивнула й опустила погляд. Повітря здавалося важким, кожна секунда розтягувалась у вічність. Невідомість душила більше, ніж будь-який біль.

— Сьомий поверх, 713-та палата, — сказала вона нарешті. — Прямо по коридору, потім ліворуч до ліфта.

— Дякую, — ледь чутно прошепотіла я, відійшовши.

Кроки лунали надто голосно у тиші лікарняного коридору. Підлога світилась від стерильності, а навколо було холодно й бездушно, як у музеї, де експонати — людські історії, біль і надія.

Я піднялася на сьомий поверх, повільно. Кожен поверх ніби виштовхував з голови зайві думки, лишаючи тільки одну — побачити його.

Нарешті — 713-та. Стояла перед дверима, які були зачинені. Вони здавались якимись чужими, мов поріг до чогось важливого. Я простягла руку, щоб постукати, але зупинилась за кілька сантиметрів. Долоня зависла в повітрі.

А що, як він передумає? А що, як пошкодує, що написав? Що, як я вже запізно?

Я глянула на двері, мов на загадку, яку боялася розгадати.

Тільки один крок, — подумала я. — Один крок — і я або зламаюсь, або знову знайду себе.

Я вдихнула на повні груди й, нарешті, наважилась натиснути на ручку.

Двері відчинились тихо, майже нечутно, і я зробила крок усередину.

Палата була напівтемна — жалюзі опущені, тільки вузька смужка світла падала з вікна на ліжко біля стіни. В повітрі пахло ліками й чимось стерильним, холодним. І він — лежав там. Артур.

Його очі були заплющені, груди ритмічно здіймалися й опускалися. Обличчя бліде, під очима — синці, на шиї й руках — сліди від крапельниць. А поруч на столику — пляшка води, напіввідкрита книга й маленький, вже зів’ялий, букет польових квітів.

Моє серце стиснулося. Я боялася говорити, боялася зламати цей крихкий спокій, у якому він нарешті міг хоч трохи перепочити від болю. Я зробила ще один крок — підлога скрипнула.

І він відкрив очі.

Його погляд був спочатку трохи затуманений, ніби він ще не до кінця розумів, де знаходиться. Але коли побачив мене — в очах з’явилось щось зовсім інше. Спокій. Полегшення. І навіть… радість.

— Поліно? — прошепотів він, ніби боявся, що я — марення, що зараз зникну.

— Це я… — відповіла я, намагаючись не розплакатись. — Я… приїхала.

Він спробував піднятись, але тіло не слухалося — щось заболіло, і він лише злегка стиснув губи, не показуючи слабкості.

— Не вставай, — я швидко підійшла ближче. — Лежи, добре?

Я сіла на стілець біля ліжка, глянула на нього — і в грудях защеміло так сильно, що я не стримала сліз. Вони просто потекли — тихо, як дощ після довгої спеки.

— Ти жива… — сказав він. — Я так боявся, що більше тебе не побачу. Що все закінчилось там… на березі.

— А я боялась, що ти не отямишся. Коли я побачила тебе… в тому стані… — я замовкла. Голос зрадницьки затремтів.

Він простягнув руку — обережно, повільно — і торкнувся моїх пальців.

— Я тут. Завдяки тобі. Тільки завдяки тобі. Я міцно стиснула його долоню. 

Він усміхнувся — слабко, але щиро. Очі його трохи блищали, але він мовчав. І цього мовчання було достатньо. Більше не треба було слів.

Усе вже було сказано — у тому погляді, у стисканні рук, у присутності. Ми просто були поруч. Вперше за довгий час — справді поруч. Без бар’єрів, без страху, без чужих голосів між нами.

Ми ще довго сиділи мовчки, тримаючись за руки. У цій тиші було більше, ніж у тисячах сказаних слів. Але з кожною хвилиною ставало легше дихати. Легше — просто бути.

Я обережно поправила ковдру, накриваючи його плечі.

— Тобі не холодно? — запитала.

— Ні. — Він усміхнувся. — Ти тут, тому тепло.

Я опустила погляд, відчуваючи, як щоки наливаються жаром. Ніби вперше знову відчувала себе живою.

А потім… я не витримала.

— Артур… — прошепотіла. — Скажи… як ти вижив? Після… після всього? Я ж бачила тебе в тій воді. Я… я думала, що втратила тебе.

Він на мить заплющив очі. Його рука стисло стиснула мою.

— Я сам думав, що все. Що це кінець.

Артур вдихнув повільно, наче збирався з силами.

— Пам’ятаю, як боліло. Коли вона… вдарила. Це було як спалах — різко, коротко. Потім темрява. Вода була холодна, я навіть не відчував тіла. Лежав у річці, здавалося, вічність. Все всередині завмерло. Але в голові — тільки ти. Я не міг здатися, Поліно. Навіть коли вже майже перестав дихати.

Він перевів погляд на вікно, і в голосі з’явився тихий надлом.

— Пам’ятаю, як почув чиїсь голоси. Потім світло — ліхтар чи фара, не знаю. Виявилося, що якийсь хлопець гуляв берегом із собакою. Собака побіг до річки, почав гавкати. Той підійшов ближче й побачив мене. Витягнув. Викликав швидку. Каже, що ледь серце запустили.

Мене пройняло морозом.

— І ти… не згадав мене? — запитала я тихо.

— У перший день — ні. Потім — уривками. Ти мені снилася. Постійно. Але я не знав, що з тобою. Де ти. Чи знаєш, що сталося.

Він повернувся до мене.

— А ти? Як ти?

— Я жила, наче в комі. Ходила, дихала, говорила… але всередині все вмерло. До сьогодні.

Ми ще довго сиділи поруч. Я погладжувала його долоню, а він дивився на мене, ніби на щось найдорожче. Потім він попросив:

— Залишайся. Хоч трохи.

— Я не піду, — відповіла я. — Навіть якщо весь світ буде проти. Я більше не дозволю забрати в мене те, що справжнє.

Він знову усміхнувся — трохи втомлено, але щасливо.

— Тоді я точно швидко одужаю.

І я теж усміхнулась. Бо знала — попереду буде важко. Але він живий. Ми — живі. І попереду в нас ще є шанс.