Розділ 14

Я прокинулася близько одинадцятої ранку. Сонце вже давно освітлювало кімнату, але я лежала в ліжку, ніби намагалася ще трохи сховатися від реальності. В голові було порожньо, тільки один Артур неполишав мої думки.

Повільно піднялася, відчуваючи, як щось давить на груди. Сил на сніданок майже не було, але я все ж пішла на кухню. Відкрила холодильник, взяла тарілку, поставила на стіл — і саме в цей момент почувся звук повідомлення.

Взяла телефон і побачила його ім’я на екрані. Артур.

— Привіт. Я тут подумав... Може, якщо ти не зайнята, приїдеш до мене в лікарню? Хоч просто поговоримо. Скучив за тобою;)

Моє серце забилось швидше. Я навіть не подумала, що він напише. Не очікувала. Скучив…

Я не змогла доїсти навіть перший шматок. Просто відклала все, піднялася, накинула куртку на плечі, схопила сумку й ключі від машини. Нікому нічого не сказала. Мамі — байдуже. Прислуга — байдуже. Зараз було важливо тільки одне: Артур.

Я вийшла з дому, натиснула на брелок сигналізації, сіла в машину й завела двигун. Все всередині стискалося, як пружина.

— І куди це ти зібралася? Ще й сіла в мою машину!             

— Та де ж вона взялася? Адже її тут і не було.
— А що, тепер ця машина тільки твоя? Я хіба не маю права навіть у неї сісти?
— Той хлопець занадто сильно на тебе впливає. Гадаєш, я не знаю, що ти їдеш саме до нього?
— Ну раз знаєш, що їду, то чому намагаєшся мене не пустити?
— Послухай сюди. Щоб ти навіть не думала до нього їхати! Це вже в жодні рамки не вкладається. Поки не пізно, схаменися. Любов — річ швидкоплинна.
Мене охопила злість, навіть не злість, а якась гірка ненависть. Я більше не могла мовчати й просто випалила перше, що спало на думку:
— Кажеш, любов швидко минає? Так само, як вона в тебе швидко минула до мого батька? Я взагалі не впевнена, що ти його коли-небудь любила. А якби мене не стало — ти б і мене так само швидко забула! Хіба не так? Я хіба не правду кажу, мамо?!
— Ти хоч думаєш, що мелеш?!
Після цих слів вона вдарила мене по щоці. Ляпас був не тільки болючим, а й принизливим.

Я завмерла. Щока горіла, але не від удару — від приниження. В грудях все заклекотіло, наче вивергався вулкан. Я повільно підвела очі й подивилась їй прямо в обличчя.

— Ти мене вдарила… — прошепотіла я, більше собі, ніж їй. — За що? За правду?

— Замовкни! Ти нічого не розумієш. Ти ще дитина!

— Дитина? — я гірко усміхнулась. — А не дитина була, коли ночами тебе слухала, як ти ридала в подушку? Коли намагалася тебе втішити, а ти тільки двері зачиняла переді мною? Де ти була тоді, мамо?

Вона відвела погляд. На мить її обличчя сіпнулося, як від болю, але вона швидко сховала це за звичним — холодним і владним — виразом.

— Я намагалася тебе захистити. Завжди.

— Ні, ти намагалася мною керувати! — мій голос зірвався. — Контролювати. Зламати. Як тато не піддався — ти відштовхнула його. А тепер хочеш, щоб я була така, як ти? Я — не ти, мамо.

— Замовкни, я сказала! — її голос затремтів. — Ти ще пошкодуєш, що так розмовляєш зі мною.

Я подивилася на неї — наче вперше. І більше не бачила в ній опори чи близької людини. Лише стіну. Високу, глуху, байдужу.

Я мовчки відійшла від неї. Не сказала жодного слова. Не обернулася. У грудях щось стискалося від образи, злості й втоми, але я трималася — твердо, мовчки, по-дорослому.

Піднялася у свою кімнату, відчинила тумбочку й дістала звідти ключі від татової машини. Я вийшла з дому тихо, без поспіху. Відчинила гараж, сіла за кермо. Усередині було трохи прохолодно, і в повітрі все ще зберігався ледь вловимий запах його парфумів, змішаний з ароматом шкіряного салону. Я опустила руки на кермо й на мить заплющила очі.

— Тату, якби ти був тут… — прошепотіла я майже несвідомо.

Повернула ключ у замку запалювання — двигун загуркотів, тихо, впевнено. Я натиснула зчеплення, ввімкнула передачу й виїхала з гаража. Рішуче. Без страху.

Я вже вивела машину з гаража. Повільно рушила по під'їзній доріжці, в голові — суцільний гул. Все здавалося нереальним. Немов я не я. Немов усе це не зі мною.

І раптом — вона. Мама.

Вийшла з дому й встала прямо перед машиною. Зі схрещеними руками, з кам'яним обличчям. Я натиснула на гальма — машина зупинилась за кілька метрів від неї.

Ми дивились одна на одну крізь лобове скло. Її погляд був холодним, жорстким, незламним.

Вона повільно підійшла ближче й, не відводячи очей, чітко й голосно сказала:

— Якщо ти зараз виїдеш — можеш не повертатися.

Мені здалося, що ці слова розрізали повітря навпіл. Як лезо. Як вирок.

У грудях стислося. Я дивилась на неї — і не могла впізнати. Це не була та жінка, що колись співала мені колискові чи гладили по волоссю, коли мені було страшно. Це була чужа.

Я стиснула кермо так, що аж побіліли пальці. Подих зривався. Очі пекли.

— Добре, — сказала я нарешті. — Тоді не чекай.

Я натиснула на газ. Не різко — впевнено. Машина поїхала. А мама залишилася стояти посеред двору, як мовчазна тінь мого дитинства, яка вже не мала влади наді мною.

Слова матері пошепки.

Ну що ж… — тихо промовила вона, немов передбачаючи неминуче, — раз ти не хочеш, дитино, щоб ви просто по доброму розійшлися й забули один одного… То я вам у цьому допоможу.