Розділ 13

Сиділа я за стареньким дерев’яним столом, накритим вицвілою, але чистою скатертиною. Дід що трохи зігнувся з роками, щиро усміхався, а Марія, його дружина, поралася біля плити, розливаючи гарячий чай у старі, оббиті кружки. Від плити йшло тепло, пахло борщем і свіжим хлібом. Тиша була затишна, як ковдра, і тільки годинник на стіні відстукував свій ритм, ніби співаючи їм усім пісню часу.

— Ну що, доню, як борщ? — усміхнувся дід, — Не такий, як у ваших панських маєтках, але свій, домашній.

— Дуже смачний, — посміхнулася я, відчуваючи тепло в грудях.

— А що ж ти, донечко, сама сюди в поле приїхала? Може, є в тебе хтось такий, що в серці гріє, а ти мовчиш?

Я збентежилася, відвела погляд у вікно, де крізь хмари проривалося блякле світло. Дід помітив мою розгубленість і лукаво підморгнув:
— Та ти не бійся, кажи, якщо маєш хлопця, тож не тай при нас. Ми з Марією були молоді — і теж кохали. Не все ж так, як з книжок любов пізнавати! Проте часи були неймовірні, і до цих пір наша любов гріє нам серця.

Марія сміялася, поправляючи хустку:
— Ой, Василю, знову ти за своє! Може, дівчина ще сама шукає свого щастя. Та хіба це головне — чи є хтось, чи нема. Головне, щоб душа світла була. Тоді з часом хтось знайдеться, на кого заслуговує.

— Так, так, — кивнув дід, — душа, доню, — то найдорожче. А хлопець, як добрий буде, то й прийде у твоє життя тоді, коли час буде. Не спіши, бо й сонце на небі не сходить швидше, ніж треба.

Я всміхнулася, відчуваючи, як десь у глибині стихає той біль, що я носила всередині. Тут, у цій хаті, було так спокійно, ніби час спинився, і я могла просто бути собою.

Дід підняв кружку з чаєм і сказав:
— Ну що ж, давай вип’ємо за любов. Щоб вона завжди була світлою і терплячою. Як Марія, — і підморгнув своїй дружині.

Марія махнула на нього рукою, але в її очах блищала сльоза радості.

— Та є один хлопець, що мені подобається… — сказала я тихо, ніби боялася, що навіть стіни почують. — Але… моя мама проти того, щоб я з ним зустрічалася.

В хаті запала тиша, лишень годинник продовжував відміряти час своїм повільним цоканням. Марія зупинилася на півруху, а дід Василь нахилився до мене, ніби хотів краще роздивитися мою душу.

— Доню, — мовив він м’яко, але з тою впевненістю, що приходить лише з роками, — знаєш, що скажу тобі? Мати — то святе. Її серце болить за тебе, бо хоче, щоб ти була щаслива. Але… — він підняв вказівний палець, — життя твоє, і дорога твоя теж твоя. Мама не проживе твого життя, як би того не хотіла. Тому слухай серце. Бо тільки серце знає, куди тобі йти.

Марія тихо кивнула, додаючи своїм м’яким голосом:
— І ще пам’ятай, доню, що кохання — то не завжди легка дорога. Але без нього життя, як порожня хата: стіни є, а тепла нема. Якщо той хлопець справді добрий, якщо він любить тебе щиро, то варто йти за ним, хоч би й проти вітру. Бо краще пройти важку дорогу з тим, кого любиш, ніж жити в золотому палаці й кожен день питати себе: «А чи щаслива я?»

— Не слухай чужих голосів більше, ніж голос свого серця, — додав Василь, дивлячись просто мені в очі. — Бо навіть якщо помилишся, то то буде твоя помилка, і твоя дорога. А мама… вона з часом зрозуміє. Мами часто бувають суворими, бо бояться за своїх дітей. Але любов — вона м’яка, вона з часом все розставить на місця.

Я слухала їх і відчувала, як щось стискається в грудях. Ці слова були такі прості, а водночас такі справжні. І ніби вперше за довгий час я дозволила собі повірити: може, справді, життя має сенс тоді, коли йдеш за серцем, навіть якщо це важко…

Так ми і сиділи того вечора — говорили про життя, про любов, про Бога, про віру… І здавалося, що десь там за вікном шумить дощ, а тут, у цій хаті, нарешті настала тиша й тепло.

Поліна, вагаючись, а потім набравшись сміливості, обережно запитала:

— А чи є у вас діти?

У хаті стало тихо-тихо. Василь з Марією поглянули один на одного, мовби на мить згадали щось дуже важливе, але болісне. Очі в Марії ледь затремтіли, а руки, що лежали на столі, непомітно зжали рушник.

Василь схилив голову, а потім тихо сказав, наче слова важко давалися:

— Було нам даровано Богом дитя одне…

Марія перехрестилася, стиха шепочучи щось під ніс, і додала, трохи тремтячим голосом:

— Так, було. Хлопчик наш. Єдиний. Світлий був, розумний… Але сталося так, як часто стається — мусив піти з цього світу. Ми вже старі, і ніхто не вічний. Невдовзі зустрінемося у вічному блаженстві.

— Її голос затих, а Василь продовжив, майже шепочучи:

— Ми тоді думали, що світ наш увесь зламався. Але знаєш, доню… Ми зрозуміли одне: Бог дає і забирає, але любов залишає. Ми досі його любимо, хоч його нема. І дякуємо Богу, що він хоч трохи був з нами.

Марія кивнула, притискаючи руки до серця. Василь подивився на Поліну з лагідною посмішкою, крізь яку проступав сум, і додав:

— Так і ти, доню… Пам’ятай: кожна мить життя — це дар. Люби, доки можеш. Не бійся любити. Бо часом Бог забирає тоді, коли ми найменше цього чекаємо.

Поліна мовчала, а в душі щось тепле і щемливе розливалося, ніби цей вечір навіки залишив у серці важливу правду.

Поліна ще трохи посиділа за столом, слухаючи, як Марія з Василем діляться спогадами — про давні часи, про їхнього сина, про життя, яке, здавалось, давно розчинилось у тиші цього дому. Її серце мимоволі стиснулося від співчуття. Вона дивилась на цих двох людей — простих, справжніх, добрих. Зморшки на їхніх обличчях були мов свідченням прожитих років, а їхня доброта була настільки щирою, що хотілося щось зробити для них.

— Знаєте, я подумала... — сказала Поліна, ледь усміхаючись, — я не можу піти просто так. Дозвольте мені залишити вам... — Вона витягла гаманець, вийняла кілька купюр і поклала їх на стіл, — це від щирого серця, просто на якісь дрібниці... На продукти... На щось, що стане вам у пригоді.

Марія миттю підвелась, наче обпечена, і, схвильовано махаючи руками, мовила: