Розділ 12

Річка того дня виглядала зовсім інакше, ніж зазвичай. Небо низько нависало сірими хмарами, важкими, наче бетонними плитами, що ось-ось впадуть на землю. Холодний вітер пронизував наскрізь, розгойдуючи тонкі гілки дерев, змушуючи їх шарудіти, наче вони хотіли щось сказати, але мова їхня губилася серед завивання вітру.

Вода у річці була темна, майже чорна, і здавалася глибокою, непривітною. Хвилі билися об берег, розбиваючись на тисячі дрібних крапель, що, падаючи на землю, змішувалися з холодними залишками дощу. Повітря пахло мокрим листям, землею й сирістю, а десь у далині раз по раз чути було, як вітер жалібно стогне крізь порожні простори.

Хмари сповзали дедалі нижче, і світло майже не пробивалося крізь них — день здавався вечором, що ніяк не настане. Було відчуття, що світ застиг у холодному подиху річки, і тільки вона знала правду про все, що було й що ще станеться.

Я сиділа за кермом, дивлячись на річку, поки повітря навколо наповнювалося холодом і сирістю. Дихати ставало важко, ніби кожен ковток повітря тиснув на груди. Здавалося, що цей холодний вітер виїдав душу, забираючи з собою останнє тепло.

Я повернула ключ у замку запалювання, і мотор, рипнувши, загуркотів у цей похмурий простір. Повільно рушила з місця, об'їжджаючи вибоїни на дорозі, а серце ще довго відлунювало гучними ударами в скронях. Хотілося втекти далі, кудись, де менше пам'яті, менше болю, де все буде по-іншому, хай навіть на мить.

Дорога вела в поля — широкі, пустельні, з вицвілою травою, що тріпотіла під поривами вітру. Небо з кожною хвилиною темнішало. Спершу хмари просто важко нависали, а потім вони раптом, ніби знічев’я, почали збиратися в один чорний клубок, який насувався дедалі швидше, немов хвиля цунамі, тільки не вморі.  Вітер різко посилився, пориви стали рвучкими, аж машина трохи хиталася на дорозі, а сухе листя, що десь залишилось на узбіччі, закружляло вихорами, збиваючись у купки.

Я їхала далі, крізь цей розбурханий простір, коли помітила фігуру на узбіччі — старий дід, у простому полотняному одязі, що йшов, нахилившись уперед, наче борючись із вітром. На плечі в нього була сапа, а в руках — якийсь вузлик, загорнутий у тканину. Він ішов повільно, не поспішаючи, ступав важко, наче кожен крок давався з зусиллям.

Раптом, ніби хтось відкинув цілу діжку води на землю, небо розірвалося зливою. Краплі хльоскали по даху машини, розбивалися на скло, миттєво розмокали землю, а десь на полі здійнявся пил, змішуючись із дощем, створюючи вологий туман. Дощ падав так, ніби хтось струшував його з дерев, сильний, важкий, рвучкий.

Я різко натиснула на гальма, під’їхала ближче й опустила вікно. Вітер одразу вдарив в обличчя, принісши холодні краплі на шкіру.

— Сідайте в машину! — гукнула я, голос ледь пробивався крізь шум зливи. — Сідайте, не мокніть під цим небом! Давайте, я вас підвезу!

Дід завмер, ніби не вірив своїм вухам. Подивився на мене з-під мокрої кепки, обличчя зморшкувате, обвітрене, з глибокими складками, по яких вода текла, ніби по корі старого дерева. На мить він вагається, а потім кивком погоджується і, приховуючи усмішку, обережно підходить до машини, наче не вірить, що його справді хтось помітив.

— Дід повільно зачинив двері.

— Доню, дякую тобі, — сказав дід, сідаючи в машину, обережно витираючи руки об штани, ніби боявся щось забруднити.

— Та нема за що, ви б на моєму місці теж так зробили, — відповіла я, злегка усміхаючись.

— Ех, доню... Дощ іде, а що з того? Земля суха, як попіл, він хіба трохи листя намочить, а в землю не всотнеться... Врожаю, мабуть, не буде цього року.

Я кивнула, хоча й не знала, що сказати. За вікном злива лила, ніби хто діжку перевернув, але в словах діда було щось правильне — якесь старече знання, якого я ніколи не мала.

— Та вже так воно є, — додав він, стиха, ніби сам до себе, — води в землі нема, все висихає... Літечко гаряче було, а тепер ото...

— Так, гаряче було, — кивнула я, втиснувшись у сидіння, слухаючи, як дощ стукав по даху машини.

Дід на мить мовчав, дивлячись у вікно, а потім раптом повернувся до мене й запитав:

— А ти чия, доню?

Я на мить розгубилася. Не знала, що сказати, але врешті відповіла:

— Та з того маєтку, що біля річки.

Дід подивився на мене уважно, зморшкувате обличчя ніби завмерло, а потім він легенько кивнув, як той, хто щось зрозумів, але промовчав.

— Доню моя, скажи мені чесно, — усміхнувся дід, примруживши очі, — ти точно з того маєтку? Бо ти скоріше мене здивувала. Я, як той раз ішов додому, так одна жінка на машині, з того маєтку, їхала, як шалена, влетіла в калюжу — й обляпала мене з голови до ніг грязюкою. А ти он яка — зупинилася, до мене під’їхала, посеред поля. Не вірю я, що ти з тих людей, що живуть у маєтку.

Він сказав це просто, без образи, з ледь помітною усмішкою в куточках вуст, ніби сам не вірив у свої слова, але хотів перевірити.

Я здивувалася, розгублено засміялася:

— Та точно з того маєтку, — сказала я. 

— Ну, може, ти не така, як усі там... Може, трохи інша.

Дід мовчки кивнув, посміхаючись, і подивився у вікно, де дощ уже трохи стихав, залишаючи по собі важке, насичене вологою повітря.

Ми їхали по полю, машина м'яко підстрибувала на вибоїнах, а попереду вже виднілися хати його села. Дід усе мовчав, а потім раптом повернувся до мене, глянув якось уважно, з-під брів, наче бачив мене наскрізь.

— Доню моя, — промовив тихо, але так, що в голосі було щось особливе, — по тобі бачу, тебе щось непокоїть, щось тривожить, щось роз'їдає з середини.  Але що саме — я не знаю, знаєш я не думкочитець якийсь, а простий чоловік, що живе під страхом Божим, як і кожна людина на цьому світі. Але все ж таки я дам тобі пораду.

Він на мить замовк, подивився вперед, ніби шукаючи правильні слова.

— Серце в тебе добре, бачу я це, і душа твоя чиста. Тому не відвертайся від Бога, не відвертайся від любові. Бо що таке любов? Це річ непроста... але скажу тобі так: знайди в біблії розділ ті слова, де апостол Павло говорить про любов. Прочитай його. І хоч би раз на місяць перечитуй — щоб не забувати, якою людиною нас хоче бачити Бог. Бо без любові, без правди — спасіння нам не буде. Не забувай цього, доню моя.