Розділ 11

Минуло два дні.
Я сиділа в своїй кімнаті у маєтку, дивлячись у вікно, де під вечір сонце схилялося за обрій, залишаючи на небі ніжний рожево-золотий слід. Думки плуталися, серце билося глухо, важко, як камінь у грудях. Раптом двері відчинилися — тихо, наче сам вітер їх штовхнув.

Мама зайшла, спокійна, але в очах її світилася невимовна тривога. Вона сіла навпроти мене, склавши руки на колінах, і сказала тихо, майже пошепки:

— Доню, Артур прийшов до тями. Лікарі кажуть, що все погане позаду.

Мовби крига під ногами затріщала. Світ ніби спалахнув яскравим болем. Я підвелася, хапаючи повітря ротом, мов риба на березі, — кожен ковток важкий, кожна думка рве на частини.

— Ми можемо поїхати до нього? — запитала я, ледве втримавши голос, що тремтів від хвилювання.

— Я б тобі цього не рекомендувала.

— Чому?

— Він тільки-но до тями прийшов, та й не факт, що зараз до нього пустять.

Між нами запала тиша. Я не знала, що сказати, і мама теж просто сиділа й дивилась на мене.

І раптом мама порушила тишу. Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася сталева нитка, від якої аж шкіра по спині стискалася.

— Доню... — мама видихнула, наче зібравшись із силами, і перевела погляд на мене, а її очі були наповнені тривогою і втомою. Її голос звучав спочатку м’яко, майже ніжно. — Ти ж знаєш, як я за тебе хвилююся. Скажи мені, чесно, — її голос трохи затремтів, — ти кохаєш його?

Я вловила її погляд, але мовчала. Ні слова не могла вимовити, ні подиху зробити. Лише в грудях усе стискалося так, що здавалося — от-от задихнуся. Пальці вчепилися в підкладку куртки, нігті врізалися в тканину, а серце калатало, наче скажене.

— Судячи з твого мовчання, я й іншого від тебе не очікувала.

 Доню... — голос мами став твердішим, і в ньому прозвучала знайома, холодна рішучість, що завжди лякала. — Ти ж розумієш, що це... помилка. Він не для тебе. Скажи сама: хто він такий, щоб ти через нього плакала? Та він же ніхто! Звичайний хлопець із підворітні, без роду, без імені, без майбутнього! Просто випадковий герой, який сьогодні врятував тебе, а завтра піде собі геть, як ті всі інші.

Мої губи затремтіли, а в очах запекли сльози. Я спробувала щось сказати, але з горла вихопився лише приглушений шепіт.

— Мам... він... він мені потрібен... — ледве чутно, наче визнаючи щось, що я й сама боялася вимовити. — Він... важливий для мене.

Мамині очі налилися холодною рішучістю. Вона відвернулася, стискаючи губи в тонку лінію.

— Доню, досить! Я не дозволю тобі руйнувати своє життя через якогось нікчему! Ти повинна зрозуміти: тобі потрібен хтось серйозний, надійний, хтось із впливової сім’ї. Людина, яка може дати тобі майбутнє, а не цей... цей... — вона не закінчила, але кожне її слово било по мені, мов удар.

— Він мене врятував, мам! Він ризикував своїм життям! — раптом вирвалося в мене, і сльози покотилися по щоках. — Як ти можеш говорити про нього так?! Він... він справжній, він сміливий, він...

— Досить! — мама різко перебила мене, її голос став крижаним. — Доню, схаменися! Ти говориш дурниці! Ти ще дитина, ти не знаєш життя! Це все емоції, пройде час — і ти зрозумієш, як сильно помилялася. Він просто випадковий чоловік, який зараз тобі здається особливим, бо врятував тебе. Але це нічого не значить. Це не кохання, це просто шок. Повір мені, доню... ти забудеш його.

Я заплющила очі, ковтаючи гіркі сльози. Ні, не забуду. Не зможу забути. Але я знала: мама цього ніколи не зрозуміє.

Мама повільно підійшла до дверей, її погляд став холодним і непривітним. Вона не промовила ні слова, тільки мовчки відчинила двері й вийшла з кімнати, залишивши мене сидіти на краю ліжка з важким тягарем у грудях. Тиша, що залишилася після її відходу, була глухою і безжальною — ніби вона забрала з собою останній промінь тепла. Я сіла, втягнула повітря і відчула, як серце знову стискається від сумнівів і страху.

Роздратування наростало з кожною хвилиною. Я різко піднялася з ліжка, серце калатало так, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Без жодних слів схопила ключі від машини, що лежали на столику, і вийшла з кімнати. Повітря холодило обличчя, але мені було байдуже. Сіла за кермо, запалила двигун і поїхала — кудись подалі від цього важкого тиску, до річки, де хоч на мить могла відчути свободу і забути про всі сварки з мамою.