Розділ 10

Поліна повільно розплющила очі, відчуваючи легке запаморочення. Лампочка над головою різала очі, і в горлі пекло від сухості. Її погляд затримався на стелі, а потім перевівся на капельницю збоку. Було тихо, тільки легке дзижчання апарату поруч нагадувало про те, що вона в лікарні. Поліна спробувала поворухнути рукою, але вона здавалась важкою, мов свинцева.

— Артур? Де Артур? — Спонтанно згадала про нього я, голос мій звучав кволо, хрипко, мовби слова застрягали десь у горлі. Очі різко розширились, і я намагалася підвестися, але в голові запаморочилось, і я знову безсилою впала на подушку. В грудях защеміло від тривоги, немов серце стиснулось у вузол.

У цей момент двері палати тихо відчинилися, і на порозі з’явилася мати. Вона повільно зайшла, обережно закриваючи за собою двері, ніби боялася потривожити мене ще більше. Її обличчя здавалося втомленим, під очима темніли синці, а в куточках губ залягли зморшки тривоги. Вона підійшла до мого ліжка, зупинилася, дивлячись на мене з ніжністю та водночас з тривогою.

— Доню, як ти себе почуваєш? — тихо запитала вона, схилившись ближче, ніби хотіла торкнутися мене, але стримувалась. Її голос звучав лагідно, але в ньому вловлювалося ледь помітне тремтіння.

— Може, тобі щось потрібно? — Може, хочеш щось смачненьке, аби я принесла?

Я відчула, як по щоках повільно стікають гарячі сльози, і дивилася на неї, не в змозі вимовити жодного слова, ніби застрягла десь між двома світами.

— Мамо... де Артур?.. І що з ним?.. — слова ледве зривалися з вуст, горло стискало, мов хтось стискав його руками. Серце так калатало, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей.

— Та аби я знала... — відповіла вона тихо, мов крізь сон, і від того стало ще страшніше. Її очі опустилися, голос затремтів, наче вона намагалася приховати щось важливе.

Мене накрила хвиля розпачу — важка, всепоглинаюча. Сльози потекли по щоках, залишаючи гарячі сліди. Я стискала кулаки, з силою вп’ялася пальцями в ковдру, наче могла вчепитися у світ, що вислизав. У голові стукало тільки одне: Артур... де ти?..

— Доню, хто то був?.. Маєш дати показання поліції... того сучого гада ще не знайшли, що з тобою таке зробив... — голос мами лунав різко, майже сердито, але в ньому вчувався відчай, який розривав її серце.

Я відчувала, як повітря наче стало важчим. Мене трясло, губи здригалися, а очі розплющувалися все ширше, заповнені сльозами.

— Мам... я... я не знаю... — відповіла я пошепки, майже не вірячи в те, що говорю. Щось всередині мене стискалося й ламалося. Усе навколо було розмитим, як крізь скло, запітніле від болю.

Той чоловік, що тебе врятував, вже дав показання поліції — навіть фоторобот нападника зробили. Тепер вони знають, як той звір виглядає. Але що з того? Поліція — безсила, вона нічого не зробить. Знаєш, я й сама знаю, як він зараз виглядає... І повір мені, я йому влаштую таке пекло, що й саме пекло здасться йому раєм. Це не просто слова — це моя обіцянка тобі. Я не залишу його в спокої. Ніхто не зможе вберегти того мерзотника від моєї помсти.

— Мені було все одно, що з ним зроблять. Я лише переживала за Артура і трималася за одну надію — що, може, дивом він вижив.

— Доню, тобі треба відпочити, ляж і полеж трохи. Ти нас так сильно налякала... Коли повідомили, що сталося, я одразу примчала сюди. Лікар сказав, що коли тебе привезли, у тебе тиск був майже під 200. А серце биття твоє перевалило за сто ударів на хвилину, — додала мама, стримуючи хвилювання в голосі. — Ти так налякала нас... Тобі справді потрібно відпочити.

— Раптом з'явилася медсестра і ввела мені заспокійливе.

— Поліна відчула, як очі важчають, думки повільно розпливаються, і вона, нарешті, дозволила собі відпустити тривогу. Зі слабкою усмішкою і важким зітханням вона закрила повіки і занурилася в глибокий сон.

Мати тихо вийшла з палати, закривши двері, щоб дати доньці відпочити. Вийшовши у коридор, телефон у її руці раптом задзвонив. Це був дядько Сергій.

— Його голос звучав напружено, — Артура знайшли. Він у лікарні, у критичному стані. Лікарі борються за нього...

Минуло три години.

Поліна повільно відкрила очі. Її погляд ковзнув по білій стелі, по блідим простирадлам — усе видавалося чужим і незнайомим. Її мати сиділа поруч на стільці, трохи нахилившись уперед. Вона тримала в руках телефон, але вже не з таким напруженням, як раніше — її обличчя було втомленим, але спокійним, майже байдужим.

Поліна знову відчула той пекучий біль у грудях, що не давав дихати, і прошепотіла:

— Мам, як Артур?

Мама нарешті відклала телефон і глянула на неї. Її голос був спокійним, без надриву:

— Артур живий. Все добре, нема чого хвилюватися.

Для мами ці слова звучали майже буденно, як сухий факт, ніби вже можна видихнути і заспокоїтися. Поліна ж, навпаки, не могла заспокоїтися. Її серце билося так сильно, що здавалося, ще мить — і воно розірветься. Сльози підступили до горла, і вона просто заплющила очі, намагаючись сховати від мами свій біль.