Розділ 9

Я повільно вийшла з машини. Сонце сліпило очі, і я на мить заплющила їх, ловлячи тепло на обличчі. Легкий вітер розвіював волосся, приносив із собою запах трави та старого дерева.

Будинок стояв переді мною, тихий і мовчазний. Його облуплені стіни, потемнілі від часу, ніби дивилися на мене — дивилися й чекали.

Я зачинила двері машини, клацнувши замком, і повільно попрямувала до будинку. Під ногами хрумтіли камінці та сухе листя. З кожним кроком серце билося частіше, ніби відчувало щось невідоме, що ось-ось мало статися.

Зупинилася на кілька секунд, вдихнула глибше, підняла очі на двері, що були трохи прочинені.

Я наблизилася до дверей, на мить затрималася, відчула, як серце раптом стислося. Щось підказувало мені бути обережною, але цікавість пересилила. Обережно, ніби торкаючись чогось чужого, я відчинила двері.

Всередині було тихо. Лише легкий скрип підлоги під моїми кроками порушував мовчання. Я швидко озирнулася – Артура тут не було. Порожнеча будинку тиснула, і я відчула, як холодок пробіг по спині.

Не знайшовши нічого цікавого, я вийшла назад, прикривши за собою двері. Сіла в машину, глибоко вдихнула, поклала руки на кермо й заплющила очі, намагаючись заспокоїтись. І почала чекати на нього, дивлячись у вікно, як сонце малює золоті відблиски на старих каменях стіни.

— Коли я прикрила очі й так сиділа, як раптовий стук у вікно змусив з переляку розплющити їх. Від переляку миттєво розплющила очі, але нікого не побачила. Що ж тоді стукало? — думки роїлися в голові. Може, здалося, й таке буває. Ай, — подумала, — вийду з машини. Тільки-но хотіла відчинити двері

— Аай, так і прибити можна!

— Емоційно з переляку крикнула я.

— Ти ідіот, нащо так лякаєш?

— Та я лиш хотів пожартувати! Я бачив, як ти сонько спав, то й подумав — гріх не приколотись. Легко стукнув у лобове скло, щоб ти почула, але й зразу присів, щоб ти не побачила. Але ж я не знав, що ти надумаєш їх відчини, і  мене ледь їми не прибила! Розсміявся, ледь не захлинаючись від сміху, наче це був найкумедніший жарт у світі. 

— Чого ти смієшся? — відповіла я, сповнена подиву.

— Ще трохи, і відправила б мене на той світ!

— Ой-ой-ой, максимум куди б я тебе відправила — це до травматолога, а не до апостола Петра!

— І не шкода було б!

— А хіба мені мало бути шкода? — відповіла я зі сміхом.

— І совість би не мучила!

— А коли ж мене та совість востаннє мучила? — легко засміялася, майже по-дитячому.

— Та ну, нічого собі у тебе тачка! — нарешті звернув увагу Артур, кивнувши на моє стареньке BMW, що стояло поряд, мов мовчазний свідок нашої сцени. Він підійшов ближче, обійшов навколо, проводячи рукою по капоту, ніби роздивляючись старого знайомого.

— Стареньке, але має характер та душу, — сказала я, хмикнувши, ніби це було щось само собою зрозуміле.

— Ну що, покажеш, як вона на ходу? — Артур підморгнув, хитро посміхаючись.

— А ти як думаєш? — відповіла я, вмикаючи запалювання. Старенький м’яко загуркотів, ніби тішився, що знову буде в дорозі.

Я обережно натиснула на газ, і ми рушили. Артур сидів поруч, трохи відкинувшись на сидіння, спостерігаючи за мною і дорогою. Дорога вела вздовж річки, асфальт місцями був старий і потрісканий, але сонце вже заходило, і небо заливалося рожевими барвами — було красиво.

— Ух, як вона їде, — Артур не приховував захвату, але я помітила, як його обличчя раптом змінилося, коли ми під’їхали ближче до повороту.

— Диви, що там? — запитав він.

Я повернула голову — біля обочини стояла машина, капот піднятий, а поруч — чоловік, який нервово махав руками, ніби просив допомоги.

— Що робимо? — запитала я, сповільнюючи хід.

— Ну, давай зупинимось, може, справді потрібна допомога, — відповів Артур, і ми плавно пригальмували поруч із тим чоловіком.

Я відкрила вікно, і Артур першим звернувся до нього:

— Що сталося? Чимось допомогти?

Чоловік повернувся до нас. Він виглядав стомленим, одягнений у темну куртку, що була злегка порвана на рукаві, а його обличчя — запорошене і змарніле. У нього були дивні очі — холодні й насторожені.

— Та от... зламалась машина, не заводиться. Я тут уже годину стою, може, прикурити допоможете?

Я кивнула Артуру, мовляв, нехай допоможе, але всередині щось занило, наче передчуття.

Артур вийшов із машини, пішов до того чоловіка, і тут мене накрила тривога. Щось було не так.

Чоловік кинув швидкий погляд на Артура, а потім перевів погляд на мене. І цей погляд був... не просто про допомогу.

Щось підказувало: ми щойно влипли в щось не добре, бо дуже почало проявлятися погане передчуття.

Чоловік пильно роздивлявся мене, навіть занадто — його очі ковзали по мені, ніби шукаючи щось знайоме, щось важливе. Він майже не зважав на Артура, ніби того й не існувало. Мене це насторожило, змусило відчути, як холод пробігає по шкірі. Його погляд був важким, липким, таким, що хотілося відійти подалі, але я залишалась на місці, ніби зачарована. Здається, він знав, хто я… звідки я… чия я.

Артур тим часом підійшов до його машини, що стояла за кілька метрів від обриву річки. Він намагався допомогти, оглядав двигун, а той чоловік стояв збоку, мовчав, а потім сказав:

— Поглянь, що це у воді!

— Що саме вводі, нічого не бачу? — перепитав Артур, нахилившись, намагаючись щось зрозуміти.

— А ти вводі... — усміхнувся той чоловік, і в його очах блиснула якась лиховісна іскра. Раптом, ніби з-під землі, він вихопив ніж і всадив його Артурові просто в спину.

Я закричала так, що голос зірвався.

— Артур! Нііі!

Моє серце застрибало десь у горлі, і ноги самі понесли мене до них.

Артур похитнувся, але, побачивши мене, зрозумів усе. Його погляд був повний рішучості — він знав, що цей чоловік прийшов за мною. Не за машиною, не за допомогою, а за мною.

Тоді Артур, майже падаючи, з останніх сил вхопив щось у кишені чоловіка та промовив.