Розділ 8

Ці стіни мене душили. Маєток, такий великий і розкішний, став для мене пасткою, де кожен погляд родини був як голка, що постійно штрикає в спину. Я вже не могла залишатися там ще бодай хвилину.

Мені хотілося втекти — від усіх цих розмов, від мовчазних докорів, від самої себе. Я вийшла на двір, ковтнувши свіжого повітря, і погляд мимоволі впав на старий BMW-Е34, що стояв біля гаража.

Цей автомобіль — не просто купа металу. Він був частиною пам’яті про мого батька. Я пам’ятала, як у дитинстві він возив нас на дачу, як лагодив його у вихідні, як завжди казав, що колись подарує мені. Машина вже старенька, трохи потерта часом, але я берегла її — не могла змусити себе продати чи віддати на металолом. Це було б зрадою.

Вона досі їздила. Я власноруч міняла масло, підкручувала болти, хоч і мало що розуміла в механіці. Але ця машина була для мене більше, ніж просто транспорт.

Не вагаючись, я взяла ключі, сіла за кермо, завела двигун — рипучий, але рідний звук наповнив салон — і рушила з двору, залишаючи маєток позаду.

Їхати кудись особливого плану я не мала — просто хотіла подалі, туди, де не буде їхніх поглядів, їхніх голосів. Колеса котили мене вперед, а я слухала, як мотор ніби шепоче мені в ритм.

І я вирішила: поїду до річки. Там завжди було спокійно, там можна було залишитися наодинці з думками, дивитися на воду і робити вигляд, що світ за межами не існує.

Я вже під'їжджала до річки. Стара дорога встелена пилом, що здіймався клубами під колесами, сонце вже хилилося до горизонту, і небо набирало золотих барв.

«Ай, а чого ні?» — подумала я, і руки самі міцніше стиснули кермо. — «Це ж не просто машина, це частина тата…»

Мотор басовито рикнув, і я додала газу. Колеса підхопили пилюку, машина рвонула вперед, і мене захопило відчуття, ніби я лечу над землею. Серце закалатало від адреналіну, волосся розвіяв вітер, і навіть старий двигун, здавалось, ожив, підхоплюючи мій шалений настрій.

— Ану давай, стара, покажи, що ти ще можеш! — вигукнула я сама до себе, натискаючи педаль ще сильніше.

Машина затремтіла на купині, задні колеса на мить втратили зчеплення з дорогою, і я відчула, як машину ледь заносить. Але це був такий кайф! Коли все навколо зникає — залишаються тільки дорога, пил, небо, і я за кермом.

Я крутила кермо, намагаючись впіймати машину в заносі, як бачила колись у фільмах, і сміялася сама з себе — ніби маленька дитина, що щойно відчула справжній смак свободи.

Я обхопила кермо, стиснула зуби й натиснула на газ ще дужче. Машина глухо загуркотіла, підстрибуючи на кожній купині, а клуби пилу здіймалися довкола. Шини ковзали по піску, і кожен поворот здавався небезпечним. Вітер свистів у вікна, гілки миготіли перед очима, мов тіні минулого, а серце шалено гупало в грудях.

— Ну ж бо! — вигукнула я, натискаючи на педаль ще сильніше, мов намагаючись втекти від усіх думок, від тиші маєтку, від злості, що розривала душу.

Раптом задні колеса різко підкинуло, і машина почала ковзати вбік. Я крутонула кермо, але стало тільки гірше — старий BMW рвонув у бік річки, і земля під колесами здавалася сипкою, неначе готова осунутись під моїм вагою.

— Ні-і-і! — вирвалося в мене, коли машина носом майже ткнулася в прибережні кущі. Ще трохи, ще метр — і я б уже злетіла в річку разом із усім, що в мене було в голові й серці.

Я тремтіла, стискаючи кермо, і відчула, як піт стікає спиною. Серце лупало так сильно, що аж у вухах гуло. Я кілька разів глибоко вдихнула й повільно видихнула, намагаючись заспокоїтись.

«Що я роблю? Що зі мною?» — питала я себе, ще не вірячи, що ледь не полетіла в річку.

Мій старенький BMW стояв, мов змучений старий, похитуючись на нерівній землі. А я сиділа в ньому, охоплена холодним потом, і відчувала, як тремтять руки.

Тут я почула, як прийшло повідомлення від Артура. Серце ледь не вистрибнуло з грудей, коли я розблокувала телефон. Він запрошував мене погуляти. Але не розуміла, чим він був таким зайнятим, що тільки майже надвечір написав. Звичайно, я погодилася йти. Написала йому, що зустрінемось біля старого будинку, де ми вчора сиділи.

Машина мовчки стояла, мов свідок моїх думок. Я сиділа за кермом, обхопивши руль, і просто дивилася перед собою. Старенька машина м’яко побуркувала двигуном, наче теж розуміла мій настрій. Вдихнула на повні груди, перевела важіль на першу передачу, потихеньку відпустила зчеплення, додала газу. Машина рушила вперед, колеса трохи пробуксували по піску, і я відчула, як легенько затремтів кузов.

Дорога петляла поміж деревами, а пісок під колесами рипів, ледь приглушуючи звук мотора. Я їхала знайомою дорогою, але всередині все кипіло від думок: про Артура, про розмову, про дивну статтю, що не давала спокою.

Коли наближалася до старого будинку, де ми вчора сиділи, мене накрила хвиля хвилювання. Чи правильно я роблю? Чи варто було взагалі погоджуватись? Але вже було пізно — я тут, і Артур чекає.

Я пригальмувала, перевела на нейтраль, заглушила двигун. Машина завмерла, а я ще на мить залишилася сидіти за кермом, дивлячись на будинок і думаючи: "Що ж буде далі?"