Розділ 7

Сидячи в альтанці, я просто гортала повідомлення від знайомих друзів, ніби намагаючись відволіктись. Та все, чого я справді хотіла — це, щоб написав Артур. Але його з вчорашнього дня навіть в мережі не було. Кожен раз, коли я торкалася до телефону, всередині щось стискалося від надії, а потім розпачу.

Я вже кілька разів підносила палець до клавіатури, щоб написати йому першою, але щось стримувало. Ніби мовчання мало більше сили, ніж будь-які слова. Так і залишила все, не написавши жодного рядка.

Раптом вітер став гірким від диму. Ледь вловимий запах диму потягнувся з нізвідки, немов хтось невидимий розпалив вогонь зовсім поруч. Я оглянулася, намагаючись зрозуміти, де джерело цього запаху, але навколо все було спокійно — лише яскраве сонце, і легкий вітер, що гойдав листя.

І тоді різкий звук сирени розрізав повітря, налякавши мене. Гучний, тривожний, він швидко почав затихати, віддаляючись десь у глибину села.

Мене взяла цікавість. Я встала, залишивши тарілку з їжею, і, озираючись, вийшла за межі маєтку, намагаючись роздивитися, що коїться. Обійшовши майже півкола навколо будинку, я нарешті побачила: у далечині здіймався стовп диму, важкий, темний, а туди поспішала пожежна машина.

Що ж там сталося? Що горить?

Та це було надто далеко, й розгледіти щось конкретне було неможливо. Я стояла, намагаючись вловити більше деталей, але марно.

Зрештою, повернулася назад, сіла на велику вишукану гойдалку з різьбленням на спинці, підняла ноги на сидіння, обняла коліна руками й просто включила музику.

Мелодія заповнила тишу, і я дозволила собі на мить розчинитися в цьому спокої, неначе ніщо й нікого більше не існувало. Тільки я, музика й легкий вітер, що гладив обличчя.

Тут я бачу, як відчиняється брама, і бачу, як заїжджає трохи старий, побитий часом Мерседес. Я бачу, як вони заїхали в двір, і з машини вийшло двоє чоловіків, які, на вигляд, були мені підозрілі. Та одне в мене на думці було — що вони тут забули.

Тут я бачу, як до них виходить мама й разом із нею дядько. От я собі дивлюся й думаю: про що вони там таке вже говорять? Мама дає якийсь конверт. Хмм, що ж там таке, я не розуміла.

Тут я бачила, як один із тих чоловіків взяв конверт. Він його відкрив прямо тут, на подвір’ї, не соромлячись, мов хотів показати, що нічого не приховує. Я почала придивлятися, що там. Коли він розгорнув конверт, я ледь встигла підглянути. Те, що я змогла одним оком роздивитись, мене шокувало — там була немала сума грошенят у доларах. Ще й конверт був не такий тонкий. Я подумала, що якщо брати банкноту по 100 доларів, то вся сума могла складати від 5 000 до 10 000 доларів.

Я завмерла. Мені стало жарко, ніби всередині щось перевернулося. Навіщо їм стільки грошей? За що? І чому мама віддає їх цим людям? Що тут коїться?

Я розуміла, що мені знову щось не домовляють. Та знала я маму: вона така жінка — знову щось задумала, і як завжди, щось нечисте. Та коли з нею її брат, то чекай лише одного — біди й неприємностей.

Мене перехопили дивні емоції, які складно пояснити. Ну чому в цій сім'ї ні дня спокою? Завжди щось робиться, завжди щось стається і вилазить недобре.

Вони не затримувалися довго. Після того, як чоловіки прийняли конверт, мама кивнула, ніби підтверджуючи якісь домовленості. Дядько швидко щось їм сказав, і ті двоє чоловіків знову сіли в машину.

Мама і дядько теж повернулися до будинку, а старий «Мерседес» повільно рушив із двору. Я дивилася, як машина повільно віддаляється, огортаючи себе клубами пилу, і відчувала, як всередині щось неспокійно щемить.

Щось у цій зустрічі було не так, і я відчувала, що це далеко не остання таємниця, яка чекає мене попереду. Я горіла від цікавості, бажаючи негайно з'ясувати, що відбувається. Хотілося б піти на пряму запитати що тут робиться. Проте я добре знала: це нічого не дасть. Та й правди від них все одно не дочекаєшся. Залишалося лише одне — блукати в здогадках, що ще може коїтися в цій родині.

— Ай, нащо вони мені здалися? — подумала я, та тут мій погляд припав на фонтан і почала ним милуватися. Раптово згадалась розповідь Артура про те, на якій землі стоїть він та й загалом увесь маєток.

Мені стало цікаво, чи не збрехав він мені. Я вирішила просто загуглити з цікавості, що там пишуть. І мені показало лише дві статті з новин, і то вони, як я їх прочитала, були невтішні. Хоч там і нічого до пуття розписано не було, але саму суть я вловила.

Стаття з місцевого новинного порталу, опублікована кілька років тому:

"Тіні минулого: що приховує земля під маєтком родини М.?"

Колись тут, на пагорбі біля річки, стояло невеличке поселення з кількома десятками хат. Старенькі дерев'яні будинки, вкриті мохом, ховалися серед яблуневих садів і бузкових кущів. Люди жили скромно, працювали на землі, обробляли городи, тримали худобу. Та одного дня все це зникло.

За словами очевидців, того ранку до села під'їхали важкі бульдозери та вантажівки. Людям наказали залишити свої домівки, мовляв, територія викуплена під "благоустрій". Дехто з селян почав протестувати, але марно. Особливо запам’яталась стара бабуся, яка не захотіла покидати свою хату. Вона стояла на ґанку, стискаючи у руках старий вицвілий образок, і, кажуть, кричала: "Ця земля — моє життя!"

Коли бульдозер рушив уперед, вона зомліла прямо на подвір’ї. Кажуть, серце не витримало. Її тіло винесли на руках сусіди, а через кілька днів стару поховали прямо на тому пагорбі.

Місце, де колись стояли їхні будинки, нині вкрите рівним газоном і мармуровими доріжками. Там ростуть декоративні дерева, шумить фонтан, а нові власники, родина М., проводять бали й прийоми для гостей.

Хтось скаже: час іде, світ змінюється. Але чи може щастя будуватися на чужих сльозах?

— Ця коротка стаття так в'їлася мені в голову, що емоції перехоплювали подих: серце шалено калатало, долоні стали вологими, а праве око почало сіпатися, наче на знак того, що краще було б ніколи не знати, що тут взагалі робилося.