Розділ 6

Вона повільно ступала темними вулицями, що вели до маєтку, кожен її крок відлунював у нічній тиші. Серце калатало, а думки плуталися, немов розірвані стрічки. Світло ліхтарів ковзало по її сукні, що ніжно мерехтіла під місячним сяйвом.

Маєток стояв перед нею, величний і холодний, як завжди. Вікна, в яких зазвичай горіло м’яке світло, тепер здавалися темними й пустими, мов тінь минулого. Вона відчула, як страх і туга стискають груди.

Двері відчинилися з важким скрипом, і мати з’явилася на порозі. Її погляд був холодним, ніби вона вже знала, що трапилось.

— Ти повернулася пізно, — тихо промовила вона, але її голос не приховував сумніву і тривоги.

Дівчина лише кивнула, не маючи сил відповісти. Вона пройшла повз і рушила вглиб темного коридору, де кожен крок здавався відлунням її внутрішнього суму.

— І куди це ти пішла? — згрубим, але тихим голосом промовила вона.

— Ну що вже таке?

— Де допізна так ходила?
— Там, де хотіла, — там і була, не повертаючи голову, промовила я і пішла до своєї кімнати.

Я ввійшла до своєї кімнати, тихо зачиняючи за собою двері. Сукня шелестіла, ковзаючи підлогою. Серце билося швидко, а в голові ще лунали слова матері. Повільно зняла сережки, поклала їх на стіл, а потім лягла на ліжко, закривши очі.  Місячне світло ковзало по стінах, і з часом, втомлена подіями, заснула, обійнята тишею ночі.

Мені почав снитися дивний сон: я стою посеред лісу, темного й безмовного, де туман стелиться по землі, а дерева здіймаються вгору, ніби тіні стародавніх велетнів, що стежать за мною своїми гіллястими руками. І раптом крізь туман я бачу постать мого батька, який стоїть неподалік, дивлячись на мене сумними, пронизливими очима, що, здається, говорять мені щось важливе, але слова його губляться у повітрі, немов їх з'їдає тиша.

Коли я підійшла ближче, він дивився на мене ніжно, ніби хотів доторкнутися, але не міг.

— Доню… яка ж ти велика, — промовив він із сумом у голосі. — Як же я хотів бути поруч із тобою, бачити, як ти ростеш, як смієшся… але доля розлучила нас, і я безсилий змінити це.

— Тату, я хочу бути поруч із тобою… прошу, не йди… не лишай мене саму, — прошепотіла я, протягуючи руку, ніби могла його втримати.
Він лише сумно посміхнувся, дивлячись на мене з ніжністю, але його образ поступово розчинявся в тумані сну, залишаючи по собі лише відлуння тепла, якого я так прагнула.

— Та тут він до мене підійшов, міцно обійняв і прошепотів:
— Ти ж добре знаєш, чому я тобі явився. Перед смертю я тобі обіцяв — і що я обіцяв, то ти добре пам’ятаєш.
— Звісно, пам’ятаю, — прошепотіла я, відчуваючи, як теплі сльози торкаються щік. — Ти казав, що як тебе не стане, то у снах приходити будеш, коли щось погане мало б статись… Та ти так і не з’явився з того часу.
— Й дякуй Богу, що не було нагоди. Та раз я прийшов — то це не випадковість. Скрутні, кицю моя, для тебе часи будуть. І моя тобі порада: будь терпляча, сильна, і, саме головне, нікому не вір. Бо тебе, якби могли, то в ложці й з водою втопили б.

— Тату! — з гіркими сльозами закричала я. — Не лишай мене одну!
Він обійняв мене ще міцніше, а його голос злегка здригнувся.
— Я тебе, моє ти сонечку, люблю попри все на світі...

— Та мушу я вже йти, немаю я вже часу, щоб навіть у вісні з тобою побути, — тихо сказав він, ніби сам собі, і легка тінь проскочила в його голосі.
— Татууу, не йди!.. — сльози лилися з моїх очей, як ріка, що не знає меж, і душа боліла від гіркоти.
— Пам’ятай, доню… Не одна ти в цьому світі. Ти мусиш і їх зберегти, бо через тебе і їх усе торкнедся горе… Бо як не збережеш — одна вже лишишся… Не мав я це тобі казати… Але слухай мене уважно: ближніх стережись, бо стануть вони з любих у ворогів твоїх, а вороги твої обернуться тобі союзниками ближніми…

— Він промовив ці слова, а тоді, ніби легкий подих вітру, розчинився, зник у тиші.

 І я прокинулася, ніби від сильного поштовху. Сонце вже пробивалося крізь вікно, розфарбовуючи стіни моєї кімнати м'якими відблисками. Здавалося, я тільки заплющила очі на мить, але час, мов та стрімка ріка, уже пролетів, і на годиннику була майже дев’ята ранку.

Серце все ще гуло, мов натягнута струна, а в голові залишався дивний шепіт батькових слів, що лунали, немов вітер. Я лежала, вдивляючись у стелю, не в змозі зрозуміти — то був лише сон чи щось більше? Чи то попередження, як він казав, чи просто гра моєї уяви?

Відчуття його обіймів ще гріло мене, наче він був зовсім поруч, і цей дивний теплий спокій, що зникав разом із промінням ранкового сонця, залишив по собі важке відчуття порожнечі.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками, і повільно підвелася з ліжка. Сукня, у якій я заснула, була зім’ятою, а сережки все ще лежали на столі. За вікном чути було, як повільно оживає маєток — тихий гомін слуг, дзвін посуду на кухні, кроки по коридорах.

Я провела долонею по волоссю, відчуваючи, як воно заплуталося за ніч, і відчула легкий біль у шиї — наче важкий сон залишив свій слід навіть на моєму тілі. Підійшовши до шафи, я відчинила дверцята й на мить завмерла, вдивляючись у ряди акуратно складеного одягу. Мій погляд ковзнув по сукнях, але цього разу серце не озвалося на їхню красу. Я зупинила погляд на білих джинсах і м’якій гарній кофті пастельно-блакитного кольору — простій, але саме тій, що здавалася потрібною сьогодні.

Повільно зняла зім’яту сукню і, відчуваючи, як шовк прохолодою ковзає по шкірі, поклала її на стілець. Витягнула з шафи білі джинси й гарну кофту — легку, трохи вільного крою, ніжного м’ятного кольору. Одягнула їх, відчуваючи, як тканина ніжно торкається шкіри, обіймаючи мене своєю простотою. Підійшла до дзеркала, поправила пасмо волосся за вухом і подивилася на себе у віддзеркаленні. Я бачила втомлену, але рішучу себе — таку, якою й хотіла бути сьогодні.

Я вдихнула ще раз, глибше, розправила плечі й, торкнувшись сережок на столі, подумала, що сьогодні їх вдягати не буду.