Розділ 5

— Знаєш, — сказала вона, тихо дивлячись у небо, — біля мого маєтку такого зоряного неба не побачиш. Там завжди світло — ліхтарі, ліхтарі, всюди ліхтарі… Машини їздять, шумлять, миготять фари… І ще ці великі ліхтарні стовпи, такі яскраві, ніби хочуть затулити собою всі зорі на світі. І навіть якби зорі падали — їх було б не видно.

Вона замовкла, злегка зітхнула. Артур дивився на неї, як на щось справді особливе.

— А тут, — продовжила вона, — тут ніби все інше… Тихо. Темно. Небо — як ковдра, всипана зорями.

— Можливо, саме тому поруч з тобою і стає так спокійно, як під тим зоряним небом.

Вона мовчки дивилася вгору, ніби боялася, що це видовище може щезнути, варто тільки кліпнути очима. Артур сидів поруч, усміхаючись, ніби ловив кожне її слово. Та раптом його погляд завмер. Десь неподалік, серед темноти, пролунав тихий шурхіт — ніби хтось ступив по сухій траві чи листю.

Він нахилився трохи ближче до неї, намагаючись не видавати хвилювання, але очі його вже швидко ковзали по темному полю. Вона теж завмерла, переставши дихати на мить. Її серце гупало в грудях так голосно, що, здавалося, відлуння його ударів розноситься по нічній тиші. І от ще один звук — ледь чутний, обережний, крок за кроком… наче хтось справді наближається.

— Ти це чула? — тихо, майже пошепки, спитав Артур, нахилившись ближче.

— Чула, — прошепотіла вона, не зводячи погляду в темряву.

— Це ж... — почав він, але не встиг договорити, бо з кущів вирвалось щось невеличке, сіре, і метнулося прямо до їх. Тю, та це ж кіт! Зате як нас налякав.

— Таке мале прекрасне створіння, а так може нагнати страху! — сміючись сама з себе, відповіла я.

Артур, усе ще хитаючи головою від несподіванки, усміхнувся й поглянув на небо.

— Ех... — дивлячись у нічне небо, промовив він. — Спостерігаючи за зорями, так хотілося б мати телескоп, щоб зазирнути далі, у безмежний і дивовижний космос.

— Та повір, там справді безмежна краса! — захоплено продовжила я. — Якщо хочеш, можу організувати справжню екскурсію зоряним небом. Наступного разу обов’язково візьму свій телескоп. Якби я знала, що тобі цікаво, вже сьогодні принесла б його — він у мене вдома просто так лежить, пилом припадає. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє дивилася в нього.

— От як ти думаєш, — додав він після паузи, — чи існує життя там, у глибинах космосу? Я вважаю, що існує. Адже якщо нас створив Бог, хіба ж йому не стало б духу створити ще десь життя? А якщо ми — просто випадковий результат довгого ланцюга подій, що спричинив розвиток життя на нашій планеті протягом мільярдів років, то ймовірно, що подібне могло статися й в інших куточках Всесвіту.  

— Чесно, я й не знаю. Хоча примітивне життя може розвиватися або вже й існує вид що набагато розвиненіший за наш. Та все ж до цього я ставлюся скептично.

— А я гадаю, може бути життя. Скільки досліджень про далекі планети є, де можливе життя, хоч не таке, як ми уявляємо. Але для прикладу, наша планета мільярди років тому яка була? Колись такі умови були, що якби ми там опинилися, для нас то була б вірна смерть.

Наприклад, варто лише згадати: приблизно 3,5 мільярда років тому, найпримітивніше життя зародилося у воді, бо тоді саме вода була єдиним середовищем, де могли вижити прості організми. Вода для них була природним захистом від шкідливого ультрафіолетового випромінювання Сонця, бо в той час атмосфера ще не мала озонового шару. Потім, близько 2,5–2,4 мільярда років тому,  деякі з цих мікроорганізмів (наприклад, ціанобактерії) навчилися здійснювати фотосинтез. Вони виробляли кисень як побічний продукт своєї життєдіяльності.

— І чому це ти мені це говориш?

— Я лише хочу пояснити, як колись на нашій планеті життя зароджувалося. — Мені стало цікаво, що він буде мені вже таке розказувати.

— Ну, заінтригував.

— Якщо тобі цікаво, можу розповісти далі стосовно формування життя на планеті.

— Та мені дуже цікаво, — сказала я, блимаючи очима від захоплення і ніжно усміхаючись, — з нетерпінням чекаю на продовження. Ну то продовжуй, бо заінтригувати ти зміг!

— Тоді уважно слухай, буде цікаво.

— Кисень в атмосфері спочатку почав накопичуватися, а частина його під впливом ультрафіолету перетворилась на озон. Саме цей озоновий шар і захистив поверхню Землі від жорсткого ультрафіолету, завдяки чому життя змогло вийти на сушу.

— Так, це я знаю, — кивнула вона, — але цікаво, як саме все це розвивалося далі.

— Ну, після того, як озоновий шар сформувався, з’явилися еукаріоти — клітини з ядром. Це десь 2 мільярди років тому. Вони були складніші за прокаріоти і дали початок усім рослинам, грибам і тваринам.

— Так, пам’ятаю, що еукаріоти — це вже серйозний крок вперед у еволюції клітин.

— Саме так. Потім близько мільярда років тому деякі з них почали утворювати колонії, клітини диференціювалися, і з’явилися багатоклітинні організми.

— Ну, це вже початок справжніх організмів із тканинами та органами, — вставила вона.

— Точно. Потім, близько 541 мільйона років тому, стався кембрійський вибух — стрімке розмаїття тваринних форм, з’явилися предки багатьох сучасних груп.

— Кембрійський вибух — класика. Це як вибух біорізноманіття, про який усі згадують.

— Далі на сушу вийшли рослини, потім членистоногі, амфібії. Перші рептилії і динозаври з’явилися пізніше, в еру плазунів.

— А потім після вимирання динозаврів ссавці і птахи стали домінувати.

— Саме так. І еволюція приматів, гомінідів — аж до появи Homo sapiens, приблизно 300 тисяч років тому.

— Добре, що ми так чітко і докладно розмовляємо, бо хоч я й знала основи, та оновити пам'ять не завадить.

— І хоча це все не новина, іноді корисно почути все послідовно, щоб зрозуміти, як усе пов’язано.

— Цікаво-цікаво, — сказала я, — бачу, ти гарно начитаний. Ти згадував про озон, то скажи, як блискавки під час грози його утворюють?

Я знала відповідь, але вирішила задати йому питання, на яке він, думаю, не дасть відповіді.