Розділ 4

Ніч була в самому розквіті — густа, тиха, мов натягнута вуаль над полем. Вона не слабшала, не згасала, навпаки — здавалася ще глибшою, ще чутливішою після щирих слів, які ми щойно вимовили.

Сидячи на даху, під відкритим небом, ми більше не прикидалися. Ця розмова була не схожа на жодну з попередніх — бо тепер мовчання не лякало. Тепер воно було затишком.

— То ти й справді не знала? — тихо озвався він, поглянувши на мене з боку. — Коли я вдень розповідав про твою сім’ю, ти не знала всього цього?..

Я ледь помітно похитала головою — то в один бік, то в інший.
— Ні... Мені ніхто ніколи нічого не казав. У нашій сім’ї правду ховають так глибоко, що й не розкопаєш. Я тільки чула уривки розмов, плітки, які випадково підслухала. Але не вірила. Не хотіла вірити… Вони так уміло все прикривають, що, як бачиш, навіть я — їхня донька — досі не знаю всієї правди.

— Пробач, що я так про все говорив… Я й уявити не міг, що ти тоді переживала. Я бачив, як ти плакала — така тендітна, розгублена… А я стояв поруч, не знаючи, як підтримати, як бодай трохи полегшити тобі біль.

— Та все добре… Якби не ти, я б і досі не знала, що коїла моя сім’я. Та й по тому, як ти розповідав, здається, вона й досі не зупинилася.
— Ех… Не знаю, що тобі сказати, що порадити. Якби я міг хоч чимось тобі допомогти… Але я безсилий.
— Не кажи так. Ти з’явився в моєму житті — і я за це вдячна долі. Я ще ніколи не зустрічала людину, яка так просто й щиро була б поруч зі мною…

— Та ми вже як цілий день, можна сказати, знайомі, — усміхаючись мовила я. — Але ситуація така, що я досі не знаю твого імені.

— Артур, — відповів він, злегка вклонившись, удавано урочисто. — До твоїх послуг, панно в таємничій сукні з великим серцем і не меншою відвагою.

Його погляд ковзнув униз — до мого вбрання, і в очах заграла якась мить мовчазного захоплення.

— Знаєш... — усміхнувся він трохи невпевнено, — ця сукня... вона якась... зачаровуюча. Ніби світло місяця у русі. Якщо ти й надалі з’являтимешся переді мною отак... як принцеса з казки... — він засміявся, але раптом притих, опустивши погляд. — Боюсь, що я...

Він замовк, ніби слова застрягли десь у горлі. Посмішка не зникла з його обличчя, але очі в ту мить ніби розказали більше, ніж будь-яке зізнання.

— Артур? — перепитала я, наче пробуючи ім’я на смак. — Хм… звучить ніби герой із роману. Може, ти і лицар, тільки свого меча десь загубив?

— Меча, на жаль, не знайшов, — відповів він з лукавою усмішкою, дивлячись на мене примружено, — зате маю дещо небезпечніше — свою кмітливість і трохи чарівності.

Я розсміялася. Цей хлопець знову змусив моє серце пропустити удар. Його слова були не пафосом, а легкою грою — щирою, дотепною, теплою. Він наче постійно дарував мені усмішку, навіть коли світ навколо був не надто ласкавий.

— А якби ти ще знала, як я вмію готувати чай на вогнищі, — додав він із удаваною гордістю. — То, може, не меч, а чайник — моя головна зброя.

— Чайник як зброя… — я ледь стримала сміх. — У твоєму випадку — вірю. Ти такий… ну, несподіваний. Наче під подушкою замість книжки — кавун. Не очікуєш, а смішно.

— Це ти мені комплімент зробила зараз? — удавано обурився Артур. — Бо якщо так — я зобов’язаний у відповідь сказати, що якби кожна дівчина в сукні виглядала, як ти сьогодні… То я б з ранку до вечора стояв із квітами біля дверей усіх крамниць. А потім тікав, бо не витримав би більше одного погляду.

— Ха! — я розсміялась. — Ну добре, а якби я, наприклад, справді з’являлась у такій сукні кожного дня? Ти що, розтанув би?

— Я… — він спробував щось сказати, але раптом замовк. В обличчі з’явилася якась непевність, навіть легкий рум’янець. — Я, може, й не витримав би. Бо, знаєш, я вже починаю боятися, що мені подобається дивитися на тебе частіше, ніж я сам собі дозволяю.

Ми на мить замовкли. Легкий вітер колихнув поділ моєї сукні, якось особливо м’яко. Знову захотілося сміятись — не голосно, а просто відчувати, що є поруч хтось, із ким можна бути собою.

— То, виходить, ти не просто лицар із чайником? — прошепотіла я.

— Я, мабуть, той, хто з чайником у серці й трішки страхом у душі. Бо, як не крути… — він зам’явся, і вже ледь чутно додав: — …закохатися в тебе, схоже, небезпечніше, ніж у темному лісі заблукати. 

Він зітхнув, на мить відвів погляд убік, а потім знову подивився на мене — вже зовсім інакше, з якоюсь несподіваною відвертістю.

— Все ж таки, — промовив тихо, — я ж цілий день якось по-дурному усміхаюсь до тебе. І чим далі, тим більше відчуття, ніби мене хтось усередині запалює. Може, це той самий гормон кохання?

Я не стрималась — усмішка сама з’явилась на обличчі, а він, ніби виправдовуючись, злегка знизав плечима:

— Та я серйозно! Це ж є такий — фенілетіламін. Коли бачиш когось, хто чомусь здається особливим, мозок видає сигнал, і починається весь цей хаос: серце б'ється швидше, дихання збивається, і ти вже не можеш спокійно думати. А ще дофамін із серотоніном — вони як ті дуети з фільмів, що роблять усе, аби тобі стало добре. І все. Ти вже сидиш, дивишся, і просто щасливий. Без пояснень. Сидиш, усміхаєшся, як дурник, і не можеш нічого вдіяти.

Я сміялася, а він, зовсім щиро, додав:

— Так от. Це не я винен. Це хімія. Але як же вона гарно працює, коли дивишся на тебе.

Я не відповідала. Просто тихо всміхнулась і подивилась у небо. І якось раптом стало дуже тепло. Не від зоряної ночі. Від нього.

Артур дивився вгору, де чорне небо тримало в жмені мільйони мерехтливих крапок. Раптом одна зірка, мовби спіткнувшись об ніч, зірвалася й покотилася вниз, лишивши за собою яскравий слід. За нею — ще одна. І ще. Зорепад тихо сипався на світ, ніби хтось із небес вирішив розсипати свої найцінніші скарби.

Я завмерла, зачарована. Артур ковзнув поглядом по небу, а потім — на мене. Усмішка в нього була така тиха, майже хлоп’яча, але щира до останньої іскри в очах.