Розділ 3

Тихенько прочинивши двері, я обережно виглянула в коридор. Усе було тихо. Жодного руху, лише далекі звуки голосів із зали. Я ковтнула повітря й ковзнула вперед, як тінь. Спокійно пройшла коридором, спустилася сходами, затримала дихання біля поворотів. Наче злодій у чужому домі — хоча це мав бути мій дім.

Підвела голову до вікна — сонце вже майже сховалося за деревами, затінюючи двір м’якими барвами вечора. Я ковзнула до задніх дверей, обійшла будинок, пройшла садом... ще трохи — і буде паркан.

Щойно наблизилась до воріт, як серце пропустило удар — просто біля хвіртки, спершись на стовп, стояв дядько. Руки схрещені, обличчя спокійне, але погляд — гострий, мов ніж.

— І куди ти зібралася? — тихо, майже буденно запитав він.

Я стиснула плечі, швидко зібралась із думками.

— Прогулятись. Повітря подихати, — відповіла так само спокійно, ніби нічого особливого.

— У вечірній сукні? — його брова ледь зрушилася. — І без супроводу?

Я відчула, як пальці мимоволі стиснули край плаття.

— Я не в'язень, хіба ні? — відповіла з ледь помітною посмішкою. — Просто маю право на хвилинку свободи.

Дядько поглянув на мене довше, ніж хотілося б. Його мовчання тиснуло.

— Будь обережна, Поліно, — нарешті мовив він. — Не всім подобається, коли правду витягають на світло. А інколи — і тим більше тим, хто її не повинен знати.

Він зробив крок убік, звільняючи прохід. Я пройшла повз нього, не озираючись. Але довго ще відчувала на собі його погляд.

— І не хвилюйся, я не скажу твоїй мамі, що ти вже маєш хлопця, до якого втікаєш у вечірній сукні.

Я мовчки кинула на нього погляд — і не стрималась: кутики вуст зрадливо смикнулися. Він підморгнув, мов змовник, і більше нічого не сказав.

Я стримано кивнула, швидко перетнула межу маєтку, і тільки коли відійшла на добрих п’ятдесят, може, й сто метрів, змогла зітхнути з полегшенням. Серце в грудях трохи заспокоїлось, наче нарешті відпустило.

Я повільно йшла знайомою стежкою до річки, дивлячись, як вечірнє сонце опускається за обрій, фарбуючи небо в мідно-золоті кольори. Повітря було свіжим і трохи прохолодним, і мені здалося, ніби саме небо дихало разом зі мною — легко, спокійно, на повні груди.

Кожен крок лунав у тиші, тільки зрідка під ногами шаруділо листя, а десь далеко лунали пташині голоси — тихі, ніби вони теж не хотіли порушити цю мить. Мені було добре. Не так, щоб щасливо, але спокійно. Вперше за день.

Річка вже виднілася попереду, виблискуючи сріблястими відблисками в останніх променях сонця. Я вдихнула глибше, і здавалося, разом із повітрям увібрала в себе трохи надії. Тут усе було іншим. Тут я могла бути собою. І тут, можливо, на мене чекало щось справжнє.

Я дійшла до того самого місця біля річки, де ми домовились зустрітись. Трави тихо хитались під ногами, вода мерехтіла в сутінках, а навколо панувала тиша. Я зупинилась, озирнулась — нікого. Серце забилось трохи швидше. Я була тут. Тепер залишалося тільки чекати.

Раптом із високої трави неподалік щось зашаруділо. Я озирнулася — й із гущі, мов тінь, виповзла змія. Вона була тонка, темна, й повзла просто в мій бік. Я різко відсахнулась, серце вискочило в горло, а подих перехопило від несподіванки.

Я відступила ще на крок, ледь не перечепившись об коріння. Змія завмерла, потім різко звернула вбік і зникла в траві — так само раптово, як і з’явилася.

Я стояла, приголомшена. Руки трохи тремтіли. Дурниці, — сказала собі. — Всього лиш змія. Але неспокій у грудях лишився.

Обережно діставши телефон із кишені, я глянула на екран — нічого. Пальці самі набрали коротке повідомлення:

— Ти де так довго?

Натиснула «надіслати» і, приховуючи хвилювання, озирнулась навколо. Сутінки ставали глибшими, річка блищала, як срібна стрічка, а в мені ворушилося щось між нетерпінням і страхом.

Через кілька хвилин після того, як я надіслала повідомлення, помітила, як у мою сторону почав рухатися якийсь силует. Серце стислося від надії — це він, подумала я. Кроки повільні, впевнені. Я вже хотіла крикнути щось, але коли постать наблизилась, мене наче холодом обдало.

Це був не він.

Переді мною стояла жінка — вся в чорному. Чорна довга сукня, чорна хустка, обличчя майже не видно в темряві. Лише блиск очей. Я завмерла, не в змозі зробити ані кроку. Холод пробігся по спині. Стало страшно. Дуже страшно

Але саме дивне було те, що ця жінка не просто пройшла повз чи звернула в інший бік. Вона зупинилася  і почала пильно дивитися на мене. Її погляд не був порожнім чи випадковим. Ні, він був наче пронизливий — такий, ніби вона мене знала. Наче шукала в мені щось знайоме. Її очі не кліпали, не відверталися — лише уважно вивчали кожен мій рух, кожен жест, кожен подих.

Мене охопив холод, хоч вітер і стих. Усе всередині закричало: "Щось тут не так." Але я не могла ні відвернутись, ні втекти — щось у цій жінці змушувало залишатися на місці. Як прив’язана.

Я стояла, мов приросла до землі, не зводячи очей із жінки в чорному. Вона не зрушувала з місця — лише дивилась. І тут, краєм ока, я помітила, як хтось наближається з протилежного боку стежки. Ледь повернула голову — це був він. Хлопець ішов швидким кроком, всміхаючись, махнув рукою, мов хотів щось сказати, та я встигла лише кинути погляд назад...

Жінка в чорному вже рухалась — але не до нас. Вона повільно обернулася й рушила до води. Йшла плавно, мов ковзала поверхнею землі, і в якийсь момент зникла за деревами. Я ледь встигла зрушити з місця, щоб глянути вслід, як побачила, як вона опускається до річки. Ще мить — і її постать ніби розчинилася у воді. Ні сплеску, ні шелесту, ні звуку.

— Стобою все гаразд? — почувся голос хлопця поряд.
Я мовчки кивнула, та відчула, як шкіра на руках вкрита мурахами.
Щось тут було не так. І, здається, щось — тільки починається.

— Ти де так довго був? — озвалася я трохи різко, поки він ще не встиг нічого сказати. — Я вже встигла не раз тут перелякатися.