Розділ 2

Раптовий дзвінок зупинив мої думки. Я витягла телефон і побачила, що дзвонить мама.

— Ти де? — її голос прозвучав строго, без жодних пояснень.
— Просто гуляю... — відповіла я, відчуваючи легке хвилювання.
— Швидко повертайся додому. Сьогодні до нас гості, і ти маєш їх зустріти.

— Хто вже до нас їде? — запитала я, прискорюючи крок.
— Прийдеш — розкажу, — відповіла мама, — тому бистро вертайся, часу обмаль.
— Вибач, я мушу йти, у мене є невідкладні справи. Можливо, колись знову перетнемося.

І я пішла швидким кроком до будинку.

Я стояв, наче вкопаний. Я не хотів отак просто розійтися, тож вирішив хоч провести її до будинку чи машини — хто зна, куди вона йде.

— Тоді складу тобі компанію, разом іти цікавіше, — сказав він.

— От і вчепився, — подумала я. — Як мені йти до маєтку, коли він іде замною? Щоб він знав, хто я така. Ну, дзюзьки йому.

— Ти ж мав рибу ловити? — запитала я, сподіваючись, що він відчепиться.

— Ах, да, маю, — відповів він, — але ти ж кажеш, навіщо я на такій дурній роботі? Тож я звільняюсь, — сміючись, додав він. — Якби ти знала, як мені остогидло ходити в той маєток.

— Ну що поробиш, як же його здихатись? — посміхнулася я. — Хоча мені скочила дурна ідея в голову, але вибору нема.

— Давай так: якщо зловиш щуку до вечора, підемо кудись разом, — запропонувала я.

— Це прикол? — здивовано спитав він.

— Думаєш, я жартую? Ось мій номер, — показала йому телефон, — якщо зловиш — дзвони і запрошуй. Я знала, що часу обмаль, і він, швидше за все, не зловить, тож мені йти не доведеться.

— Звучить як виклик, — посміхнувся він, — якщо зловлю — обов’язково подзвоню.

— Гаразд, тоді йди ловити. Часу приблизно година-дві. Лови без сіток, тільки вудкою — так буде чесно.

— Добре, тоді я побіг ловити.

— Фух, ледь його здихалась, — прошепотіла я, і швидко рушила до будинку.

Коли я нарешті прийшла до того маєтку, мати відразу почала:
— Де це ти була? І що це ти таке робила, що вся в бруді? Ану бігом перевдягайся! Їдуть до нас мій брат із жінкою!

Її голос звучав суворо, без жодної тіні розуміння чи запитань. Я відчула, як серце стиснулося від тиску і хвилювання — зустріч з гостями завжди була для мене справжнім випробуванням.

Я тихо кивнула і пішла до своєї кімнати, відчуваючи, як важкість напруги зростає з кожним кроком. Закривши за собою двері, глибоко вдихнула і почала готуватися до зустрічі.

У шафі висіло моє улюблене біле плаття — легке, немов подих весни. Тонка тканина переливалася ніжними перламутровими відблисками, неначе ледь торкалася світла. Вишуканий крій підкреслював мою струнку талію, а довгі рукави з прозорого матеріалу надавали образу ніжності та витонченості. Спідниця плавно спадала до підлоги, легко колихаючись при кожному русі, неначе хвиля на спокійному озері.

Одягнувши це плаття, я відчула, як у мені прокидається сила і впевненість — хоч і тінь материнської суворості все ще лежала на моєму серці, але тепер я була готова прийняти те, що чекало попереду. 

Бо як я не люблю її брата, кожна мить із ним для мене наче в пеклі. Його присутність тисне на мене, змушує серце стискатися, а думки плутаються в темряві. Завжди коли він поруч — ніби холодний вітер, що пронизує наскрізь, не даючи спокою.

Я ледве встигла завершити останні штрихи — поправити складки плаття, пригладити пасмо волосся — як у двері моєї кімнати раптом постукали. Мати увійшла без запрошення, її голос був різким і нетерплячим:

— Ти вже готова? Час зустрічати їх. Не марнуй час даремно!

Я відчула, як серце почало битися швидше, і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись і зібрати останні сили. Вона глянула на мене пильно, наче перевіряючи, чи справді я виглядаю гідно для такої важливої зустрічі.

Піднявши погляд, я побачила через вікно, як до маєтку повільно під’їжджає чорний Porsche. Машина блищала на сонці, її лакована поверхня виглядала дорого і бездоганно. З авто вийшов він — мій дядько. Високий, впевнений, у стильному темному костюмі, який ідеально сидів на його широких плечах. Кожен його крок випромінював впевненість і владу. Поруч з ним йшла його дружина, з вишуканою зачіскою і дорогою сукнею, що тільки підкреслювала її статус і витонченість.

Мати без зайвих слів стиснула мою руку і повела мене до великої зали. Вона була прикрашена кришталевими люстрами, що розсипали світло по стінах, а довгий дубовий стіл, накритий білою скатертиною і блискучим посудом, стояв у центрі кімнати — ніби нагадуючи про всі очікування і правила цього світу, в якому я була гість, а не господиня.

Він, як завжди, прийшов із запізненням, але з таким виглядом, наче увесь світ обертається навколо нього. Шкіряна куртка від бренду, дороге взуття, зачіска — кожен його крок лунав упевненістю. Мати аж засяяла, коли побачила його.

— О, нарешті з’явилися, — з полегшенням мовила я, встаючи назустріч.

— Мали невеличку затримку, — сказав дядько, навіть не дивлячись у мій бік. Його дружина, як завжди в ідеальному вбранні, мовчки кивнула йому і сіла поруч.

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як напруга росте в грудях. В очах дядька і матері було щось незмінне — іронія чи навіть неприязнь, а може, просто байдужість до мене. Але я мусила бути сильною, бо ця зустріч була неминучою. Ми сіли за стіл, і я відчула холодний подих реальності — тут, у цьому будинку, я завжди була і залишуся чужою.

Я зібрала всю свою витримку й усміхнулася. Усмішка вийшла натягнута, але це було краще, ніж нічого. Тепер я сиділа серед чужих людей, в очах яких бачила тільки вигідні розрахунки. І все ж… я мусила лишатися тут, хоча б заради матері.

Мати ще щось говорила, викладаючи на тарілки гаряче, коли дядько, піднявши бокал із вином, звернувся до мене з тим своїм знайомим напускним жартівливим тоном, за яким завжди ховалося щось інше.

— То що, племіннице, — він усміхнувся, ніби невимушено, — в тебе вже є якийсь кавалер? Чи ще всі хлопці бояться твого характеру?