Розділ 1

Сиджу на траві біля річки, гріюся на сонечку. Щоправда, то воно є, то його нема — бо багато хмар на небі. Вітерець повіває, ніби обіймає, та все ж трохи прохолодний. Пташки співають, джміль гуде, вода від течії й хвиль плескотить, а на душі від цього всього — наче я в раю. На душі така легкість: не відчуваєш втоми, нема поганих думок і гніву. Тут забуваєш про все на світі, бо на самоті є тільки ти, а навколо — сама природа. Як добре, що тут немає нічого людського: ні будинків, ні машин, ані самих людей. Тут так прекрасно, так чудово, що я втікала б сюди щодня і була б тут кожну свою мить. Бо, попри мої статки й мою знаменитість, лише тут я відчуваю, яка насправді і чого я хочу.

Тут я почула, як на воді бавляться й плавають два лебеді. Спостерігаючи за ними, я мріяла бути, як вони — не мати жодних турбот і переживань. Ех, як їм добре… Вони так люблять одне одного.
Чому ж я досі не можу знайти когось для себе? Що зі мною не так? Моя божественна врода, якій позаздрить кожен, яку вподобав би кожен… Та хоч усі сиплять на мене компліментами, не приховуючи своєї симпатії, я так і не дала нікому шансу бути поруч зі мною. Можливо, це тому, що світ прогнив, і я не хочу бути з людиною, яка не поводиться гідно. Знайти когось, хто такий самий, як я, — практично неможливо, бо кожного засліплюють власні амбіції й прагнення зробити добре лише собі, не думаючи про інших. Бо всі вони — однакові. Очі голодні, руки нетерплячі. Їм не я потрібна — їм хочеться здобичі, не серця. І я втомилась від цього полювання.
Цей світ належить кожному з нас порівну — неважливо, чи бідний ти, чи багатий. Цей світ — наш дім, тут  воля жива, і лише любов здатна його врятувати. Але хоч би як ти не намагався замилити собі очі, навіть із заплющеними очима бачиш, яким жорстоким він є насправді.

Раптом я побачила, як один із лебедів почав тривожно махати крилами — він не міг виплисти, ніби щось тримало його. Я напружено вдивилась і з жахом зрозуміла: він заплутався в риболовній сітці, що плавала під поверхнею води.
Мене охопив гнів. Якою ж черствою треба бути людиною, щоб залишити таке після себе! Як можна так безжально ставитись до природи? Це ж не просто сітка — це пастка, смерть…
Лебідь борсався, а другий кружляв довкола нього, кричав своїм пронизливим голосом, ніби благав допомоги. Мені стало боляче на це дивитися, і я, не вагаючись ані секунди, кинулась у воду.

Вода була холодною й обпікала тіло, та я не звертала уваги. Вона доходила мені майже до грудей, і чим ближче я підпливала, тим сильніше лебідь борсався, зляканий і виснажений.
— Спокійно… — прошепотіла я, простягаючи руки. — Я допоможу…

Його очі зустрілися з моїми — у них була паніка, але й ніби проблиск надії. Я обережно підпливла ближче, руки тремтіли, та серце билося впевнено: я повинна його врятувати.
Сітка туго обвила одну лапку й частину крила. Вона впивалась у тіло, лишаючи подряпини й, можливо, біль. Я стиснула зуби і почала розплутувати вузли, працюючи обережно, щоб не завдати ще більше шкоди.
Нитки були мокрі, слизькі, і здавалося, ніби сам час сповільнився. Один рух — і я тягну надто сильно. Інший — і сітка нарешті послаблюється. Лебідь тремтить, але не виривається. Він чекає. Вірить.

— Ще трохи… — прошепотіла я, й зрештою останній вузол піддався.

Я звільнила його. Він одразу не злетів, не поплив — ніби йому треба було переконатись, що це не пастка, не нова біда. А потім повільно, плавно відійшов, обернувшись ще раз до мене, поглядом, у якому було щось більше, ніж вдячність. Другий лебідь підплив до нього, й вони, з’єднавшись, попливли далі, дві білі тіні на срібній воді, що знову набули свободи.

А я стояла по пояс у воді — змокла, холодна, але з почуттям, яке не купиш за жодні гроші. Я знала: щойно зробила щось справжнє. І світ навколо, хоч на мить, став трохи кращим.

Ну раз я вже в цій холодній воді, то заразом і сітку заберу та викину, — з неймовірним гнівом витягувала я її з води.

— Гей! Дівчино, що ви робите? Яке ви маєте право брати мою сітку?! — почувся з берега грубий чоловічий голос. Від якого я затремтіла від страху.

— Ви мені ще про "право" не починайте! — вигукнула я зі злості. — Як вам не соромно так ловити! Мали б хоч трохи совісті!

— А як же інакше її ловити, як вона не клює?! — відказав він роздратовано.

— Ну й не дивно, що вона не клює! — різко відповіла я. Тут цієї риби й так майже не лишилось — і якраз через таких, як ви! — кинула я йому в обличчя.

— А що мені лишалося? Як інакше я маю її ловити? — з гіркотою кинув той хлопець, бо для чоловіка, він був занадто юний. — Мені сказали: хоч лусни, але маєш зловити пару щук до вечора — інакше про цю роботу можеш забути. Вам не зрозуміти, як це — працювати, коли тебе за людину не вважають. Що спаде людям на думку — те й подавай, а де я маю це взяти, нікого не хвилює.

— То навіщо тоді працювати на такій роботі? — необдумано вигукнула я.

— Вам не зрозуміти, — спокійніше, але з болем відповів він. — Кожен виживає як може. Іноді доводиться терпіти й страждати, щоб бодай якось триматись у цьому світі.

Я розгублено мовчала. Стояла по коліна у воді, відчуваючи себе справжньою дурепою.

— Ви хоч збираєтесь вилазити з тієї води, чи так і стоятимете? — вже м’якше, з ноткою турботи запитав він. — Ви ж простудитесь — вода холодна.

Я мовчки дивилася на нього, не вірячи, що він справді підійшов і простягнув мені руку.

Я несміливо взяла його за руку й вийшла з води. Сіла на березі. Було мені ніяково після всього, що я сказала.

—  Скажіть мені одне: чого ви взагалі полізли в ту воду?
— Бо через вашу сітку замість риби туди потрапив біднесенький лебідь.
—  Звісно, шкода його... Та що вже є —  зробленого не виправиш.
—  Ну гаразд, забули. От мені все цікаво, на кого ви працюєте? Хто вже тут такий поганющий? – підсміюючись сказала я.
—  Бачите той великий маєток? —  показав він пальцем.