30

Новий ранок

Я прокинулася раніше за Дена. У кімнаті було тихо, тільки крізь щілини у шторах пробивалися тонкі промені сонця, кидаючи золотаві тіні на наші обличчя. Він спав так спокійно, його дихання було рівним і тихим. Я лежала, дивлячись на нього, і відчувала, як десь усередині піднімається знайомий біль.

Матвій. Його ім'я, його обличчя – усе це постійно зі мною. Як би я не намагалася, цей тягар не відпускає. Тая не любить свого сина і це розриває моє серце. 

– Ден, – тихо покликала я, торкнувшись його плеча.

Він відкрив очі, ще сонний, але одразу зосередився на мені.

– Що сталося? – Його голос був м’яким, але я знала, що він уже хвилюється.

Я відвела погляд. Говорити це було важко, але тримати все в собі ще важче.

– Я… Я просто дуже шкодую, що Матвій не з нами. Як гадаєш, Тая добре піклується про нього? – Мій голос затремтів. 

Він сів і обійняв мене, ніжно, так, як тільки він умів. Його тепло завжди було моєю опорою.

– Аню, не муч себе так. Ми зробили все, що могли але зараз нам треба йти далі, разом.

Я не знала, що відповісти. Просто дивилася у вікно, намагаючись утримати сльози.

– Я впевнений, що скоро у нас буде наша дитина, – раптом сказав він, і в його голосі я почула таку щиру впевненість, що серце на мить затихло. – Я дуже цього хочу, Аню. І я дуже стараюся для нас.

Я повернулася до нього. У його очах було стільки тепла, що я не змогла втриматися і усміхнулася крізь сльози.

– Ти справді так думаєш?

– Я знаю це, – сказав він, тримаючи моє обличчя в своїх руках. – Ми разом. І разом ми зможемо все.

Я обережно відірвалася від Дена, намагаючись зберегти цей момент спокою в собі. Його тепло ще огортало мене, але в голові вже крутилися думки про день, який чекав на нас.

– Я піду готувати сніданок, – сказала я, підводячись із ліжка.

Ден нахилив голову і трохи примружив очі, ніби не хотів мене відпускати.

– Сьогодні якийсь особливий сніданок? – запитав він із лукавою усмішкою.

Я усміхнулася у відповідь, хоча всередині відчувала легке хвилювання.

– Сьогодні в мене багато клопотів, – відповіла я, потягуючися до халата. – Ти ж пам’ятаєш, ми зустрічаємося з моєю мамою та твоїм батьком у ресторані.

Він зітхнув і сів на ліжку, потерши обличчя руками.

– Як я можу забути? Це ж уперше всі разом зустрінемося.

Я кивнула, відчуваючи, як у грудях знову піднімається тривога.

– Я просто хочу, щоб усе пройшло добре. Твій батько… Він завжди такий серйозний.

Ден підійшов до мене, поклав руки на мої плечі й подивився прямо в очі.

– Усе буде добре, Аню. Ми з тобою впораємося. Ти завжди все робиш ідеально, а якщо щось піде не так, я підтримаю тебе.

Я вдячно посміхнулася й кивнула.

– Гаразд, але для початку я піду зроблю нам сніданок. Сьогодні у нас омлет із сиром.

– Люблю омлет з сиром, – відповів він, усміхаючись, – але я більше люблю тебе.

Я засміялася, хитаючи головою, і вийшла з кімнати. На мене чекав день, наповнений хвилюванням, але я знала, що з Деном поруч мені буде легше пройти через усе це.

На кухні я зосереджено збивала яйця для омлету, коли почула тихий стукіт у двері. Хтось прийшов. Я завмерла, прислухаючись. Ден, судячи з усього, вже встиг відкрити двері, бо далі пролунали приглушені голоси. Я не могла розібрати, про що вони говорили, але розмова тривала недовго. Через хвилину двері знову зачинилися.

Я повернулася до приготування сніданку, але ця несподівана зустріч не давала мені спокою. Хто це міг бути? І чому Ден нічого не сказав?

Він з’явився в кухні, поки я накривала на стіл. Виглядав свіжим, охайним, уже вдягненим у світлу сорочку й джинси.

– Ти швидкий сьогодні, – сказала я, намагаючись прозвучати безтурботно. – Сідай, сніданок готовий.

Ден усміхнувся й сів за стіл.

– Ти найкраща, Аню. Омлет пахне чудово.

Ми їли разом, обмінюючись кількома словами про плани на день. Але я помітила, що він був трохи задумливий, ніби щось обдумував. Коли ми доїли, Ден відставив чашку з кавою і, дивлячись на мене, сказав:

– Аню, у мене є прохання.

– Що за прохання? – запитала я, підозріло примруживши очі.

– Одягайся, і ми поїдемо на одну зустріч.

Я підняла брови.

– На яку зустріч? І чому ти мені про це не сказав раніше?

Ден усміхнувся, але його погляд залишався серйозним.

– Це сюрприз. Але обіцяю, тобі сподобається.

Я зітхнула, намагаючись зрозуміти, що він задумав. Гість, який приходив, його трохи напружений вигляд – усе це складалося в дивну картину.

– Гаразд, – сказала я нарешті. – Але ти потім усе поясниш.

– Обов’язково, – відповів він, встаючи й допомагаючи мені прибрати зі столу.

Моє хвилювання тільки зростало, але я знала, що з Деном усе завжди завершується несподівано, але добре. Тож я вирішила довіритися йому й пішла одягатися.

Я швидко зібралася, намагаючись не перевантажувати голову думками. Але невідомість, яку створив Ден, все одно викликала легке напруження. Коли я вийшла з кімнати, він уже стояв біля дверей, тримаючи ключі від машини. Його погляд був спокійним, але загадковим.

– Ну що, готова? – запитав він, ледь усміхаючись.

Я кивнула, але не змогла втриматися, щоб не кинути на нього кілька запитальних поглядів. Він їх помітив, але лише мовчки відчинив двері й жестом запросив мене йти першою.

У машині він увімкнув радіо, і легка музика наповнила салон. Ми їхали в тиші, тільки ритм пісень заповнював простір між нами. Я кілька разів хотіла щось запитати, але кожного разу зупиняла себе. Зрештою, Ден явно щось задумав, і я вирішила дати йому можливість усе пояснити, коли він буде готовий.

Коли ми під’їхали до клініки, в якій я працювала, я здивовано повернулася до нього.

– Ден, чому ми тут? – запитала я, дивлячись на нього широко розкритими очима.

Він припаркував машину, вимкнув двигун і повернувся до мене. Його погляд був серйозним, але водночас теплим.

– Скоро дізнаєшся, – сказав він, легенько торкнувшись моєї руки. – Іди зі мною.