29.1

Кілька днів потому конверт із результатами тесту ДНК лежав на столі в нашій вітальні. Я нервово ходив кімнатою, розглядаючи його, ніби це була якась небезпечна істота. Аня сиділа на дивані, спостерігаючи за мною зі спокійною рішучістю.

— Чому ти не відкриєш його? — нарешті запитав я, кидаючи на неї швидкий погляд. Я не міг наважитися, тому хотів, щоб це зробила моя Аня. 

— Бо це нічого не змінить, — відповіла вона. Її голос був спокійним, але твердим. — Результат тесту не визначає, чи будеш ти для Матвія батьком.

Я зупинився, намагаючись осмислити її слова.

— Аню, це важливо. Якщо я не його батько, то…

— То що? — вона підняла на мене свої теплі, але серйозні очі. — Ти перестанеш дбати про нього? Втратиш бажання захищати й любити його?

Я мовчав. Її слова були точними, і я відчував, як вони проникають у саму глибину моєї душі.

— Я хочу, щоб ти почав довіряти собі як батькові, — продовжила Аня. — Це не залежить від генів. Це залежить від тебе, Ден.

Вона підвелася й підійшла до мене, поклавши руку на моє плече.

— Ми можемо дати Матвію все, чого він потребує. Давай не дозволимо цьому паперу вирішувати, хто ми для нього.

Я повільно кивнув, відчуваючи, як її слова розчиняють мої сумніви. Простягнув руку до конверта, відчуваючи, як серце гупає десь у горлі. Але, торкнувшись його краю, я завмер. Щось всередині мене зупинило цей рух, ніби сама доля підказувала, що відповідь насправді не там. Я опустив руку й зустрівся поглядом з Анею.

В її очах було те, чого мені бракувало весь цей час: впевненість, спокій і сила. Вона мовчки підійшла до мене, взяла за руку й ледь помітно всміхнулася.

— Ходімо до Матвія, — сказала вона. Її голос був тихим, але настільки переконливим, що я навіть не подумав сперечатися.

Ми разом зайшли до кімнати. Матвій сидів на підлозі, граючись із плюшевим ведмедиком. Його великі очі, повні щирості й довіри, піднялися на нас. Цей погляд, простий і беззахисний, ударив мене сильніше, ніж будь-які слова чи факти.

Аня злегка стиснула мою руку, мовчки підштовхнувши мене вперед.

— Візьми його на руки, Ден, — промовила вона так тихо, що це було більше схоже на заклик серця, ніж на звичайну пропозицію.

Я підійшов до Матвія, присів і підняв його. Він одразу обхопив мене руками за шию, так щільно притулившись, ніби боявся, що я можу відпустити. Але я й не думав цього робити. У ту мить усі мої сумніви розсипалися, як пісок на вітрі.

 — Я твій тато. Завжди буду.

Позаду я відчув присутність Ані. Вона підійшла ближче, поклавши руку мені на плече й обійнявши нас обох.

— Ми сім’я, — сказала вона, і ці два простих слова заповнили кімнату теплом і любов’ю.

Я відчув, як все стає на свої місця. Конверт залишився лежати на столі, більше не маючи значення. Усе, що мало вагу, було тут, у цій кімнаті. У довірливому погляді Матвія, у теплих руках Ані, у цьому тихому моменті, який тепер став основою нашого нового життя.

Наступного дня Тая приїхала, щоб забрати Матвія. Вона була в гарному настрої, але я бачив у її очах недовіру.

— Ну що, ви вже награлися в родину поки мене не було? — саркастично запитала вона, стоячи в коридорі.

Я глянув на Аню, яка кивнула мені, подаючи мовчазний сигнал. Тепер була моя черга діяти.

— Тая, ми отримали результати тесту, — сказав я, дивлячись їй прямо в очі.

Її обличчя спохмурніло, але вона швидко взяла себе в руки.

— І? — запитала вона, схрестивши руки на грудях.

— Я його батько, тому хочу, щоб син завжди був зі мною, — твердо сказав я.

На якусь мить Тая застигла, ніби не знала, як реагувати. Потім вона нервово засміялася.

— Що ж, вітаю, татусю. Тільки є одна проблема.

— Яка ще проблема? — запитав я, відчуваючи, як всередині наростає тривога.

Вона злегка нахилилася вперед і прошепотіла:

— Матвій не твій син. Його справжній батько Лука. 

Ці слова вдарили мене, ніби громом. Я не міг повірити, що вона щойно це сказала.

— Що? — вирвалося в мене.

— Так, — Тая усміхнулася холодно. — Лука — справжній батько Матвія.

Я почув, як Аня здивовано вдихнула позаду мене. Мій розум кипів від обурення й нерозуміння.

— То чому ти так довго мовчала? — нарешті запитав я.

— Бо мені це було вигідно, — Тая знизала плечима. — Але тепер ти можеш розслабитися. Матвій — не твоя відповідальність. Лука його батько, тому піклуватися про нас повинен саме він. 

Я глянув на Аню. В її очах не було сумнівів чи розчарування. Лише спокій і впевненість.

— Як ти могла нас так довго дурити? Мене, мого батька? 

-- Зараз це немає значення. Я йду від вас назавжди, а ви сподіваюся ніколи не станете щасливими. Особливо ти Дене на щастя зовсім не заслуговуєш. 

Тая говорила холодно й безжально, кожне її слово било по мені, мов удар батога. Її останні слова про моє "незаслужене щастя" зависли у повітрі, залишаючи після себе гіркоту й розчарування.

Я відчув, як Аня поклала руку мені на плече. Її дотик був легким, але він повернув мене до реальності. Я зібрався з силами й глянув Таї просто в очі.

— Тая, ти можеш говорити, що завгодно, — сказав я тихо, але твердо. — Але твої слова не змінять того, що Матвій — це частина мого життя. І якщо він не мій син за кров’ю, то це не має значення. Я вже люблю його, як свого.

Тая зневажливо скривилася.

— Любов? Що ти взагалі про це знаєш? Це просто слова, Ден в які ти між іншим ніколи не вірив. Це слова, які для тебе нічого не значать.

— Для тебе, можливо, й ні, — втрутилася Аня, її голос був рівним, але рішучим. — Але для нас вони мають значення. Якщо ти не впорався з Матвієм або тобі просто знадобитися допомога для твого сина ми завжди готові допомогти. 

— Ти серйозно, Алісо? Думаєш, що цей ілюзорний світ, який ви побудували, витримає? — вона зневажливо хмикнула. — Ну що ж, удачі.

Вона кинула на нас останній холодний погляд, розвернулася й вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. Чому саме зараз? -- запитував я себе.