29

 Глава 29

Ден

Коли ми повернулися додому, тиша в квартирі здалася особливо затишною. Таня з Матвієм спали у гостьовій кімнаті. Аня скинула туфлі, повільно пройшлася до вітальні й сіла на диван, піджавши ноги. Я бачив, що вона обмірковує щось важливе.

— Ти виглядаєш напруженою, — сказав я, сідаючи поруч і обіймаючи її за плечі.

— Я думаю про Матвія, — відповіла вона, зітхнувши.

— Матвія? — здивувався я.

— Так, — Аня підняла на мене серйозний погляд. — Ден, я бачила, як поводиться Тая. Вона не та людина, яка здатна виховати дитину. Її цікавлять лише власні інтриги та амбіції. Матвій не заслуговує такого дитинства.

— Я знаю, — погодився я, відчуваючи, як слова Ані зачіпають мене. — Але що ми можемо зробити?

— Ми можемо спробувати стати його батьками, — тихо, але твердо сказала вона.

— Що? — Я аж відкинувся назад від несподіванки. — Аню, ти ж розумієш, що це складно?

— Я розумію, — кивнула вона. — Але якщо тест ДНК покаже, що ти не його батько, це може бути наш шанс. Ми можемо запропонувати Таї гроші за опіку над Матвієм. Вона погодиться, я впевнена. Їй більше потрібні гроші, ніж син.

Я мовчав, переварюючи її слова. Ідея була сміливою, навіть ризикованою. Але водночас вона мала сенс.

— Ти дійсно думаєш, що ми впораємося? — запитав я.

— Ден, я бачила, як ти тримав його маленьку ручку, коли він випадково підбіг до тебе. Я бачила, як ти дивишся на нього. Ти будеш чудовим батьком. А я… Я хочу спробувати стати для нього матір’ю.

Її слова вдарили прямо в серце. Я не знав, як реагувати. Це було надзвичайно серйозно. Але водночас я розумів, що вона права. Матвій заслуговував кращого, ніж життя з Таєю.

— Якщо ти готова на це, я теж готовий, — сказав я нарешті, міцно стискаючи її руку. — Але нам потрібно все обдумати. Це рішення змінить наше життя.

— Я знаю, — Аня легенько усміхнулася. — Але іноді зміни потрібні, щоб знайти справжнє щастя.

Я обійняв її, відчуваючи, як у душі зароджується надія. Можливо, це і був наш шанс — не лише врятувати Матвія, а й побудувати справжню родину.

Аня трохи нахилилася вперед, уважно вдивляючись у моє обличчя. Її очі були наповнені теплом і рішучістю.

— Ден, я хочу, щоб ти знав: я готова до цього. До всього, що буде далі. Я хочу бути поруч із тобою, — сказала вона, її голос був м'яким, але твердим.

Я дивився на неї, не в змозі стримати хвилю емоцій. Вона була для мене всім. Її сила, доброта, готовність підтримати мене в найскладніші моменти — усе це змушувало мене почуватися найщасливішим і водночас найменш достойним чоловіком на землі.

— Аню… — прошепотів я, не відводячи від неї погляду.

Вона нахилилася ближче, і наші губи зустрілися. Спочатку це був обережний, майже несміливий поцілунок, але потім він став глибшим, наповненим усіма почуттями, які я тримав у собі так довго.

Коли ми відірвалися одне від одного, я торкнувся її обличчя долонею, проводячи пальцями по її щоках.

— Я тебе кохаю, — сказав я тихо, але впевнено.

— І я тебе, — відповіла вона, посміхаючись так, що мені здалося, ніби весь світ засвітився від цього тепла.

Але водночас у мені прокинулося щось інше — відчуття провини. Я не міг утримати ці слова в собі.

— Аню, я не заслуговую тебе, — зізнався я, опустивши погляд. — Ти надто добра, надто сильна. А я… Я зробив стільки помилок.

Вона обережно підняла моє підборіддя, змушуючи мене подивитися їй у вічі.

— Ден, перестань, — її голос був м’яким, але рішучим. — Усі роблять помилки. Важливо не те, що було в минулому, а те, що ти робиш зараз. І те, яким ти хочеш бути.

Я дивився на неї, відчуваючи, як її слова розчиняють той тягар, який я носив у собі.

— Я просто боюся підвести тебе, — сказав я чесно.

— Тоді просто не підводь, — усміхнулася вона. — Ми разом, і ми впораємося.

Ми підвелися з дивана, ще якийсь час мовчки тримаючись за руки. Здавалося, що ця мить була бездоганною, але нас чекав наступний крок. Я побачив, як Аня кинула погляд у бік гостьової кімнати, де спав Матвій.

— Підемо до нього, — тихо сказала вона.

Я кивнув, і ми разом попрямували до дверей. Коли я їх відчинив, у кімнаті панувала напівтемрява. Матвій спокійно спав на невеликому ліжку, загорнутий у ковдру. Біля нього сиділа Таня. Побачивши нас жінка тепло посміхнулася. 

— Ви  вже повернулися? 

— Так, ми вже вдома, — відповіла Аня, її голос був спокійним, але твердим. — Ми прийшли, щоб відпустити тебе додому. 

— Гаразд, — сказала вона після паузи, встаючи з крісла. — Якщо потрібно я можу приїхати зранку. 

— Ми будемо чекати, — коротко відповіла Аня, тримаючи мене за руку.

Коли вона пішла, ми підійшли до ліжка. Хлопчик спав так мирно, що я не міг стримати теплої посмішки.

— Подивися на нього, — прошепотіла Аня, схиляючись ближче. — Він такий маленький, такий беззахисний.

Я сів поруч із нею, проводячи рукою по чубчику Матвія.

— Він заслуговує на більше, ніж те, що дає йому Тая, — сказав я. — Він заслуговує на родину.

— І ми можемо стати цією родиною, — додала Аня, повертаючись до мене. Її очі світилися теплом і рішучістю.

Я подивився на неї й відчув, як у мені зароджується щось нове. Це була не просто відповідальність — це було бажання. Бажання бути поруч із цією жінкою і стати тим, хто зможе дати цьому хлопчику все, чого він потребує.

— Ми станемо його мамою й татом, — сказав я, стискаючи її руку.

— Разом, — відповіла вона, усміхаючись.

Ми залишилися в кімнаті, поруч із Матвієм. Це була лише ніч, але вона стала початком чогось набагато більшого.