23

Глава 23

-- Привіт! Не знала, що ти любиш добряче поспати, -- посміхнулася я Денові, нависнувши над його ліжком. 

Я залишилася з ним. Не змогла піти, бо надто сильно його кохаю. І чим довше я була поряд із ним, тим чіткіше розуміла силу своїх почуттів до нього. 

Ден розплющив очі, але схоже ще не розуміє, що саме відбувається у його квартирі. Коли Влад привів мене до нього він був у жахливому стані. Алкогольна інтоксикація, зневоднення організму й важкий психологічний стан, які ми мали побороти в домашніх умовах, бо Ден категорично відмовився їхати до клініки. 

Влад приніс ліки які я просила і удвох нам вдалося вмовити Дена на домашню терапію. Я пообіцяла йому, що буду поряд й нікуди не піду, принаймні до тих пір поки йому не стане краще. 

І я не пішла. Організувала крапельницю й власноруч вколола заспокійливе, щоб Ден зміг забути про те, що його привело до такого стану. В забутті він марив. Казав, що винен і просить пробачення, але кому адресовані його слова я так і не змогла зрозуміти. У Власова багато провин та гріхів, але за що саме його гризе совість поки невідомо. 

-- Привіт! Чому ти ще тут? Чому не пішла? -- намагається прийняти сидяче положення.

Дивлячись на його незґрабні потуги, беруся допомогти. Обережно нахиляюся до Дена, щоб підсунути йому під спину подушку. 

Наші погляди зустрічаються: його змучений і мій збентежений, але це не заважає, навіть навпаки, я хочу погладити зморене обличчя, поправити розтріпане волосся, але не дозволяю собі такої розкоші, боячись бути засміяною чи відштовхнутою.

-- Я обіцяла тобі, що нікуди не піду та  якщо ти мене проганяєш ... -- випрямляюся, але Ден хапає мою руку й змушує знову нахилитися до нього. Максимально близько. 

Затамовую подих й тону у його погляді який жалить ніби кропивою. Я бачила різні залежності та залежність від кохання найстрашніша. Як я могла захворіти цим невиліковним недугом?

-- Вибач! Я зробив тобі боляче, -- відпускає руку, яку щойно стискав. На шкірі залишилися сліди його пальців, але мені не боляче.

-- Нічого. Краще скажи, як ти почуваєшся?

-- Завдяки тобі та Владу я не здох, як бездомна собака. 

-- Він твій друг. Влад дуже хвилювався за тебе. 

-- А ти?

-- А я лікар. Мій обов'язок допомагати усім без винятку. Я думаю все вже позаду. Ти можеш спробувати встати з ліжка, -- відповідаю трохи прохолодно для того, щоб не виказати своїх переживань. Не треба Денові знати про те, що я цілу ніч не відходила від нього ані на крок.

-- Мені потрібно в душ. Не хочу виглядати у твоїх очах ще більшим нікчемою ніж я є насправді. Зараз я схожий на скунса якого витягли з вигрібної ями.

-- Гарна ідея, Дене. Поки ти прийматимеш душ я зміню постільну білизну й розігрію для тебе їжу. Тобі потрібно відновлювати сили й повертатися до звичного життя. 

-- Я поверну тобі гроші за замовлену їжу і за ліки, -- каже Ден, опускаючи ноги на підлогу.  

-- Не потрібно нічого повертати. Ліки привіз Влад, а їжу я приготувала сама з тих продуктів які знайшла у квартирі. Якщо  тобі більше нічого не потрібно, то я чекатиму тебе на кухні.

Серце вискакує з грудей і я розумію, що більше не зможу находитися в одній кімнаті з Деном. Мені потрібне свіже повітр'я, тому я поспіхом втікаю зі спальні. Думаю у мене є хвилин десять, щоб привести до ладу емоції. 

І мені це майже вдається. Поки я чую шум води, спокійно накриваю на стіл й розігріваю їжу та щойно зникає шум моє серце знову починає барабанити ніби влаштувало для себе рок-концерт. 

Ден, мабуть, витирається, одягає чистий одяг ... і ...

Від таких думок руки починають тремтіти й мені знову бракує повітр'я. Намагаюся заспокоїтися, але не виходить.

-- Пахне по-домашньому. Смачно. 

Від хрипкого голосу підстрибую на місці. Завмираю, боячись повернутися обличчям до Дена. 

-- Легкий крем суп, гречана каша з паровою котлетою і свіжо віджатий сік. Вибач, але стейки середнього прожарювання зараз не підуть тобі на користь, тому ...

-- Лише зайшовши на кухню я зрозумів наскільки голодний. Пахне дуже смачно. 

Ховатися від Дена немає сенсу. Ми одні у його квартирі, тому я повертаюся до нього обличчям та краще б я цього не робила. 

Ден красивий чоловік, але домашній Ден це щось неймовірне й дуже звабливе. Йому так пасують проста біла футболка й сірі спортивні штани з витисненими колінами. 

Про що я думаю? Боже, дай мені сили бути розумною. 

-- А ти? Ти що сидітимеш голодною? -- запитав Ден, коли я поставила перед ним тарілки з їжею.

-- Ні! Я налию собі супу. 

Трясця! Якщо мої руки не перестануть тремтіти, то доведеться шукати іншу роботу. Хто ж довіриться дивакуватій лікарці з затуманеним поглядом та чудернацькою поведінкою. 

Кладучи тарілку з супом на стіл, я помічаю, що Ден не почав їсти.

-- Виглядає несмачно? -- питаю не розуміючи в чому справа. 

-- Ні, все дуже апетитно, але я не хотів починати їсти  без тебе. Смачного, Аню! 

-- І тобі, ... тобі теж смачного.

-- Ммм, або ж я дуже голодний або ти чудово вмієш готувати їжу, -- нахвалює мене Ден, але дивлячись на те з яким апетитом він їсть кашу, йому й справді смакує. 

-- Ти перебільшуєш. 

-- Ні! І ти це добре знаєш. Штампові компліменти від Дена Власова звучать зовсім по-іншому. 

На столі вібрує мій телефон. Ілона, мабуть, хвилюється через те куди я зникла.

-- Привіт, подруго, -- відповідаю на дзвінок.

-- Аню, куди ти поділася?

-- Виникла одна справа от я її й вирішую, -- пояснюю подрузі, сподіваючись, що додаткових запитань не буде.  

-- Ти коли будеш вдома?

-- Ммм, ... -- дивлячись на Дена, я не знаю, що відповісти. -- Планую до вечора повернутися. Я подзвоню тобі, ... не хвилюйся.

Попрощавшись з Ілоною, встаю з-за столу й забираю посуд,  щоб скласти в посудомийну машину. Відчуваю, що за кожним моїм рухом спостерігає Ден. 

-- Тобі потрібно їхати додому?

-- Угу,  ... я й так ніби перебралася до тебе.