20

Глава 20

З головою поринувши в роботу я не помітила, як швидко промайнув час. Переглядаючи історії своїх пацієнтів я оглянутися не встигла, як вже настав  час обідньої перерви. Чашка міцної кави мені точно не завадить. Здається я трохи втомилася, але така втома мені точно піде на користь. 

Схоже я нарешті повернулася до нормального життя. Навіть згадувати не хочу,  як довго тягнувся час поряд з Деном Власовим, а в моєму звичному середовищі він летить наче куля. Сьогодні я не згадувала про нього і це неабияк тішить. Не скоро та не просто, але я все забуду. Цей поганий сон зникне з мого життя та памяті так само швидко, як і з'явився. Я до цього процесу реабілітації прикладу максимум зусиль. 

Вийшовши з кабінету я попрямувала до їдальні. Обідати не хочеться, бо апетит все ще не повернувся, а от каву з кусочком шоколаду вип'ю залюбки. 

-- Доброго дня, дівчата! Можна мені чашку кави з собою, -- привітавшись я попросила дівчат приготувати мені каву. 

-- З поверненням,  Анно Ігорівно. Як відпустка? Гарно відпочили? -- хором проспівали дівчата з посмішками на обличчях.

-- Я теж рада вас бачити, -- відповідаю коротко, бо про свій "відпочинок" нічого розповідати, а обманювати чи щось  вигадувати не хочеться. 

-- Ну, привіт, Анно Ігорівно, -- хрипко прозвучало над моїм вухом. 

І що це має означати? Хто дозволяє собі ... так близько наближатися до мене та ще й на роботі? 

Не встигла я повернутися, як поруч зі мною з'явився блондин з сірими виразними очима та красивим обличчям. Він посміхався мені так, ніби ми з ним знайомі з дитинства. 

Привабливий, але дуже зухвалий чоловік -- це перше,  що спало мені на думку, коли я побачила нашого нового лікаря.

 Красень у білому халаті зі шлейфом дорогих парфумів та ідеально напрасованим комірцем блідо голубої сорочки, яка виглядає з-під халата. Хмм, ... не простий екземпляр прибився до нашої клініки. 

-- Якщо ви втекли з психоневрологічного відділення, то ...

-- Левицький Ігор Дмитрович -- ваш колега. І у вас відмінне почуття гумору. Я оцінив!

Я й без офіційного знайомства здогадалася хто переді мною, але за нечувану зухвалість мені закортіло поставити цього вискочку на місце.

-- Рада знайомству, Ігорю Дмитровичу. Анна Ігорівна, -- не називаючи свого прізвища, простягаю руку для стискання. 

Я бачу перед собою самозакоханого  красеня, тому краще одразу розкласти все на свої місця. Мені вистачає проблем у житті. Не хочеться, щоб вони з'явилися в мене ще й на роботі. 

-- Можна просто Ігор. Колего, ви ж не проти позбутися ділового тону,  -- посміхається так, ніби я вже дала згоду на його прохання, стиснувши мою руку більше ніж потрібно. 

-- Я проти! Тож, ... Ігорю Дмитровичу не будемо нехтувати моїм бажанням, -- тихо попросила я, зважаючи на те, що за нами почали спостерігати дівчата. -- Можна мені мою каву і я піду працювати. За час відпустки назбиралася ціла купа невідкладних справ.

Під пильними поглядами я беру чашку кави й прямую до кабінету. Здається я щойно провалила романтичний флірт з підтекстом. А новий лікар не такий простий хлопець якби хотілося. 

Самозакоханих егоїстів я чую за кілометр. А цей Ігор саме такий. Так, він красивий та доглянутий, але його поведінка бажає бути кращою, як і спосіб знайомства зі мною. 

-- Тебе яка муха вкусила? -- запитала Ілона, увірвавшись до мого кабінету. 

-- Не розумію, ти про що? -- здивовано питаю подругу, відсунувши у бік чашку. 

-- Могла б бути люб'язнішою. Між іншим,  Ігор мені подобається. 

-- А я тут до чого? Мені він не подобається, тому жодних проблем, -- знизала я плечима, закладаючи руки в замок. 

-- Я хотіла, щоб і ти з ним подружилася, -- підійшовши до столу, Ілона вмостилася у крісло навпроти мене. 

-- Ілоно, ти як ніхто добре знаєш, що не до знайомств мені зараз. І цей Ігор мені зовсім  не симпатизує.  Самовпевнений красень, а з такими не просто мати близькі стосунки. 

-- А я все одно спробую. 

-- Бог тобі в поміч. 

-- Може повечеряємо сьогодні разом у якомусь кафе? Що скажеш?

-- Не знаю! Чесно, хочеться швиденько додому повернутися. 

-- Аню, а поговорити. Ти ж обіцяла все мені розповісти. Якщо не хочеш ввечері давай одразу після роботи кудись сходимо, -- мало не благала подруга, так, щоб я не змогла їй відмовити. 

-- Гаразд! Після роботи, але не на довго. А тепер я можу закінчити свою роботу?

-- Все, мене вже немає. Мені теж потрібно працювати. Хворих на жаль побільшало. 

-- Я знаю! Ну от що їх так приваблює у тих наркотиках?

-- Одних цікавість, а інших намагання сховатися від цього світу, іншими словами просто відчай. Та в більшості випадків у такий спосіб люди просто намагаються заховатися від самих себе. 

Все, ... на сьогодні достатньо, -- бурчала я на саму себе, описавши чергову історію хвороби. 

Як правило кожна з них наче під копірку, але робота є робота і виконувати її потрібно сумлінно.

Завтра допрацюю, а сьогодні пора додому.

-- Та де там. Я ж Ілоні обіцяла сходити кудись разом, -- розмовляю сама з собою, невдоволено зітхаючи.

Піднявшись з крісла, знімаю халат й кладу його до шафи. Беру сумочку й витягую гребінець, щоб розчесати волосся. Оцінивши себе у дзеркалі, залишаюся задоволеною й кинувши сумочку на плече виходжу з кабінету.

-- О, Аню, а ми саме йшли до тебе. Я тут розповіла Ігорю про наші плани й знаєш у нього виникла чудова ідея, -- щебетала подруга, демонструючи мені голлівудську посмішку. Невже щось знову  замислила?

Якщо я перед виходом тільки розчесала волосся, то Ілона провела із собою цілий марафон краси. Коли вона встигла зробити новий макіяж та поправити зачіску? І ще ця нова сукня!? 

Мені кортіло запитати у неї, що відбувається, але цей Ігор стояв поряд і я не змогла псувати гарний настрій єдиній подрузі.  

-- Дівчата, якщо ви не проти я залюбки пригощу вас смачною вечерею, -- втрутився у нашу розмову  новий колега.