6

Глава 6

Дім Дена виявився просторим та затишним  будинком з великою ділянкою землі. Одна огорожа чого варта. Ворота відчиняються одним натисканням  на кнопку. Все як в олігархів. Такі помешкання належать дуже заможним людям. Чого тут лише немає, але на дворі ніч і я не можу все детально роздивитися. Та мені й не треба, просто людська цікавість нікого не залишає байдужим. Я чомусь думала, що такі чоловіки як Ден живуть у багатоповерхівках на останньому поверсі й в інтер'єрі надають перевагу скандинавському стилі. 

А у Дена все по-іншому. Наче по-домашньому. Навіть не віриться, враховуючи його жорстокість та цинізм. 

-- Руслане, на сьогодні ти вільний. Завтра об одинадцятій ми чекатимемо на тебе. 

-- Так, бос. Доброї ночі, бос, -- відсалютував хлопець й за кілька секунд від його присутності не залишилося ні сліду. 

Від думки, що я залишилася з Деном на одинці по моїй спині пройшовся неприємний  холодок. Мені одразу спало на думку << а, що далі?>> Невже розплата за втечу зовсім близько? 

-- Чого застигла наче статуя? Ходімо до будинку. Чи на ніч мені прилаштувати тебе на дворі? З огляду на те, що ти збиралася втекти доведеться тебе одягнути в кандели,  -- буркнув Ден, глянувши на мене з-під лоба. 

Це він зараз серйозно сказав чи пожартував? -- думала я, обійнявши себе руками.

-- Дене, ми можемо поговорити? -- запитала  я, набравшись сміливості. 

-- Прийми до уваги, що коли я заходжу до будинку, то одразу ж випускаю своїх собак. Не поспішай якщо маєш намір познайомитися з ними сьогодні, -- сказав негідник й пішов до вхідних дверей. 

Не зволікаючи ні секунди я кинулася за ним. Ден уже був на сходах, коли я намагалася його наздогнати. 

-- Будь ласка, зачекай. Я боюся собак, -- кричала я, перескакуючи через одну сходину, поки не перечепилася й не розляглася пластом біля ніг свого мучителя.

-- Ай, як же боляче, -- застогнала я, не підіймаючи голови. Ніколи б не подумала, що коли-небудь поліруватиму своїм носом чуже взуття.

Проковтнувши гордість я насмілилася підійняти свій погляд на Дена. З лежачого положення мені здавалося, що він звеличується наді мною наче статуя, хоча можливо все саме так і було.

Ден дивився на мене байдужим поглядом. Та власне навіщо йому хвилюватися через моє падіння. Я для нього лише неслухняна іграшка і не більше.

В його погляді не було нічого окрім насміхання. Від його карих очей віяло холодом. Чого я розляглася? Невже сподіваюся, що прекрасний Ден підхопить мене на руки й понесе до будинку? Продезінфікує мої рани й дутиме на них, щоб мені не щипало. Ідіотка! -- злилася я на себе, намагаючись підвестися на ноги. 

-- Давай руку! -- промовив Ден, простягнувши мені свою долоню.  -- Мені не потрібна зламана іграшка, -- буркнув він на додачу. 

Вхопившись за його руку я за мить стояла на ногах. 

Витягнувши з кишені ключі він відчинив замок й увійшов до будинку. Я ж намагалася не відступати від нього ні на крок. 

-- Сім сходин! Запам'ятай на майбутнє.

До чого це він? На яке майбутнє? Я хочу вірити, що я тут вперше і востаннє. Не сказавши ні слова я чемно чекала, коли він дозволить мені увійти до середини. Зустрітися з його собаками у мене не було навіть крихти бажання. В минулому така зустріч для мене закінчилася накладанням швів й жахливими уродливими шрамами. 

Як я вже здогадувалася у будинку Дена не було жодного натяку на сучасність. Судячи з інтер'єру складалося враження, що тут живе заможний граф з минулого століття. А дивлячись на Дена і не скажеш, що йому таке може подобатися. 

-- Якщо дозволиш я б хотіла помити руки, -- питаю дозволу, показавши долоні на які я приземлилася. 

-- Ходи зі мною. У мене немає часу панькатися з тобою. Сьогодні ти спатимеш у гостьовій кімнаті. Рекомендую зачинитися на замок, щоб до тебе не підкрався злий сірий вовк. І це не жарт! Я збираюся трохи розслабитися, а в такі моменти я перестаю себе контролювати, тому й попереджаю, щоб потім не було нарікань. Завтра ми з тобою летимо на відпочинок де ти зобов'язалася відпрацювати десять днів. 

-- А куди ми летимо? -- сама не знаю навіщо запитала. Це ж все-одно немає значення. 

-- До самого чистого місця на планеті. Така відповідь тебе влаштовує?

-- Цілком! А де це? -- і знову ляпаю не подумавши.

-- Завтра дізнаєшся, -- відповідає Ден і я помічаю як куточок його рота кривиться у ледь помітній посмішці. 

Угу! Значить покарання за спробу втечі відтерміновується. Ден буде розслаблятися без моєї допомоги й це не може не тішити. 

-- Дякую за те що не принизив мене перед тим чоловіком. Спокійної тобі ночі, ... Дене. 

-- Мої ночі ніколи не бувають спокійними, Аню. Гостьова кімната навпроти ванної, а тепер зникни з моїх очей. Моє благородство не гумове. Я хочу залишитися один. 

Не чекаючи ні хвилини я кинулася до ванної кімнати. Помивши руки та обличчя  вийшла в коридор. Моя голова наче за наказом повернулася до того місця де ми кілька хвилин тому розмовляли з Деном. Він залишився стояти на тому ж місці, що стояв, тільки тепер у його руці бовталася пляшка якогось алкогольного напою. Помітивши мене він приклав пляшку  до рота й почав хлептати з неї наче спраглий у літню спеку. 

У нього, що залежність? -- подумала я, але хіба зараз час для подібних роздумів. Він попередив мене, -- нагадала я собі й хутко заскочила до гостьової кімнати та зачинилася на замок. 

Вирішивши не роздягатися, лише зняти  з себе светр, не вмикаючи світла я лягла у  ліжко й накрила себе ковдрою, як у дитинстві. Так, що навіть ніс не стирчав. Малою я часто вигадувала собі різних страховиськ від яких потрібно було ховатись. Я давно стала дорослою, а бажання ховатися під ковдрою, коли на серці не спокійно  нікуди не зникло. 

Затамувавши подих я уважно прислухалася до того, що відбувається за дверима. Я не знала де саме знаходиться Денова спальня так само як і не знала чи спатиме він сьогодні взагалі.