Глава 21 Операція реадаптація

— Тамаро Миколаївно, ну увійдіть у становище, у нас логістика через блекаути збилася, третина молочки скисла ще по дорозі, — директор чергового супермаркету у великому столичному ТРЦ нервово витирав лисину хустинкою, блідий під люмінесцентними лампами кабінету.

Тома навіть голови не підняла від роздрукованих відомостей. Як старший ревізор мережі, вона бачила ці акти списання сотнями. Губа досі злегка набрякла після вчорашнього, і коли вона говорила, тріщина неприємно німіла, змушуючи тримати обличчя ще жорсткішим.
— Олексію Васильовичу, у вас за документами списано дві тонни ультрапастеризованого молока, яке в принципі не кисне за три дні, — спокійно, крижаним тоном аудитора різала вона. — А за касою воно чомусь пробивається як «недостача при інвентаризації». Мені підписувати акт про крадіжку чи ви самі зараз покажете, куди вивезли товар?

Директор задихався, намагаючись знайти аргументи, і в цей момент екран її телефона, що лежав прямо на купі накладних, коротко завібрував. Спливло повідомлення з банку: «На ваш рахунок зараховано...». Сума була рівно вдвічі більша, ніж належало Томі після поділу купленої квартири за договором адвоката.

У неї від цієї математичної помилки аж око сіпнулося. Вона на секунду закрила очі. Весь цей її ідеальний робочий контроль, квартальний звіт, який вона вела до копійки, щойно тупо зламали однією транзакцією.
— Перерва на п'ять хвилин, — сухо кинула вона директору ТРЦ, схопила телефон і вийшла в коридор службової зони.

Вона набрала Олега відразу, ледве стримуючи злість:
— Олег, ти що скинув? Адвокат же чітко все порахував за хату. Забирай назад, мені твого не треба. Порівну домовлялися.

Голос Олега в слухавці був абсолютно спокійним, без учорашнього хрипу чи напору. Буденний, рівний голос людини, яка просто робить свою роботу.
— Том, це за меблі та побутову техніку. Я залишаю все собі, тому так чесно. Забудь.

— Я не буду це підписувати в себе в голові! Ми розійшлися за законом!
— А я передумав. Мені так зручніше. Бувай.

Він просто повісив трубку. Тома залишилася стояти в коридорі з телефоном у руках, закипаючи від нерозуміння. Він не просив вибачення, не писав «прости за вчора». Він просто зробив по-своєму, закривши фінансове питання так, що прикопатися юридично було неможливо. Вона глибоко вдихнула, повернулася в кабінет і до п'ятої вечора жорстко, без жалю дотискала директора супермаркету, виписуючи йому штраф на повну суму недостачі. Треба було кудись злити цю гарячу напругу.

Увечері, коли вона приїхала до батьків, удома все було як завжди — затишно й шумно. На кухні весело пахло смаженою рибою, мати щось жваво розповідала, гримаючи пательнею, а сестра Леся сиділа на підвіконні й зі сміхом гортала стрічку в телефоні. Звичайна буденна радість, родина жила своїм життям.

— О, Томка прийшла! Сідай давай, зараз риба підійде, — мати щиро посміхнулася, витираючи руки рушником, і кивнула Лесі, щоб та звільнила місце.

Але коли Тома роздяглася і підійшла до столу, погляд відразу впав на коробку. Там лежав новий професійний фен, який Олег колись обіцяв Лесі на день народження. До нього ніхто навіть не торкався, він просто лежав там як чужорідний предмет. При згадці про Олега посмішка з обличчя матері миттєво зникла, змінившись на глухе, презирливе роздратування в бік колишнього зятя.

— Олег сьогодні приїжджав, — буденно, але з явною огидою в голосі сказала мати, кивнувши на коробку. — Привіз це. Тато на вулицю виходив забирати, щоб він у хату навіть не потикався. Ми казали, що не треба нічого, ви розлучені. А він просто повторив: «Я обіцяв Лесі — я привіз». Залишив і поїхав. Нахаба, просто немає слів.

Леся на підвіконні теж одразу згасла, її веселий настрій як рукою зняло, вона лише вороже буркнула:
— Я його не просила. Мені від нього нічого не треба після того, що він тобі наговорив, Том. Хай забирає назад свою подачку.

Мати обережно підійшла ближче до Томи, заглянула в обличчя, помітила набряклу губу, але промовчала. Родина її любила і знала, що вона не терпить жалю й розпитувань, тому у їхні стосунки ніхо не ліз — це було тільки між ними двома.
— Батько сказав сховати це кудись у комірчину, щоб очі не мозолило, — зітхнула мати, знову повертаючись до плити й намагаючись повернути на кухню колишній затишок. — Нам його речі після всього... поперек горла стають. Том, сідай їсти, риба гаряча якраз.

— Ні, мам, дякую, не голодна. Нам просто треба було папери підписати. Тема закрита, — коротко відповіла Тома, відчуваючи, як усередині знову починає наростати напруга від однієї згадки про його цей новий, незрозумілий спокій.

Через три дні сталася повна дурня. Тома поверталася з супермаркету до своєї квартири, тримаючи в руках два важкі паперові пакети. Прямо біля під’їзду її наздогнав сильний дощ. Вона смикнула двері, пакет розмок на дні, і дві банки консервованого тунця, пакет молока та пачка макаронів з гуркотом полетіли на брудний асфальт. Молоко луснуло, заливаючи кросівки.

— Блять... — тихо процідила Тома, ледь не плачучи від безсилля, і присіла навпочіпки, намагаючись згребти брудні банки.

Звідкись збоку з'явилися великі чоловічі руки. Олег просто присів поруч, мовчки заграв у неї банки, витер їх своєю сухою серветкою і склав у свій чистий рюкзак. Потім підняв її другий пакет.
— Пішли, — коротко сказав він.

Тома випрямилася, важко дихаючи. Навіть не рушила з місця. Вона втупилася в його спокійне обличчя:
— Ти що тут робиш взагалі? Що ти забув біля мого під’їзду, Олег?

— Продукти твої збираю, — так само спокійно відповів він, не відводячи очей. — Заходь у під’їзд, дощ сильнішає.

Вона зайшла за ним у ліфт, але тільки двері закрилися, Тома знову перейшла в атаку:
— А тепер розкажи мені про гроші. Ти що мені на рахунок скинув? У мене за документами від адвоката все чітко пораховано до гривні. Забирай назад, мені твого не треба. Порівну домовлялися.