Глава 17. Привіт чі остаточно прощавай?

Двері палати прочинялися важко, з рипінням. Тома зайшла, тримаючи пакет із речами. Олег лежав на ліжку, ліва нога у гіпсі була підвішена на металевому каркасі. Обличчя сіре, під очима чорні синці, погляд важкий — наслідки свіжої контузії.

Побачивши її, він спробував піднятися, сперся на лікті.
— Томка... Приїхала. Як ти? Зв'язку взагалі не було, пацани телефон тільки вчора підгнали.

Тома підійшла, поставила пакет на тумбочку, сіла на край ліжка. Живіт у неї був пустий, в'ялий, захований під широкою кофтою. Вона взяла його за руку. Рука була гаряча.
— Приїхала, Олеж. Нормально. Нога як?

— Та, перелом со зміщенням, залізяччя якесь прилетіло, коли стіна падала. Зашили, стягнули. Головне — живий. Хлопців там багатьох... — він замовк, крутнув головою, скривився від болю. — Коротше, менше з тим. Ти як? Що лікар каже? Мала як? На який тиждень планово ставлять?

Тома заціпеніла. Вона дивилася на його забинтовану голову, на цей гіпс. Серце застукало в горлі. Жодної підготовки не було, треба було рубати з плеча.
— Олеж. Немає малої.

Олег замружився, ніби не почув, або не зрозумів через контузію.
— Що значить немає? Вона що, раніше народилася? В інкубаторі лежить? Том, не тупи, кажи нормально, у мене в голові гуде пиздець.

— Завмерла вагітність, Олеж, — Тома сказала це сухо, дивлячись йому прямо в очі, хоча всередині все переверталося. — Два тижні тому. Коли капітан подзвонив і сказав, що ти зник безвісти. У мене від стресу плацента відшарувалася. Викликали штучні пологи. Все.

Олег застиг. Погляд став скляним, він повільно опустився назад на подушку. Хвилину в палаті була повна тиша, тільки сусід по ліжку за ширмою важко хропів.
— Завмерла... — тихо повторив він. Голос став чужим. — Сьомий місяць же був. Ти ж казала, все добре. Відео кидала.

— Тобі капітан коли дзвонив? — Олег повернув до неї голову, погляд став гострим, важким. — О котрій годині?

— В обід. Десь о другій.

— А в лікарню ти коли поїхала?

— Увечері. Коли кров пішла і вона перестала рухатись.

Олег відвернувся до вікна. Глибоко всередині, десь на рівні тваринного інстинкту, у нього спалахнула глуха, несправедлива злість. «Чому не одразу? Чому чекала до вечора? Якби поїхала в лікарню в першу хвилину — мала б жила. Ти просто здалася». Він розумів, що вона не винна. Що це шок, що приліт по штабу спровокував усе. Але цей чорний черв'як звинувачення вже засів у голові.

Він зціпив зуби, знову повернувся до неї, спробував зм'якшити голос, але вийшло натягнуто:
— Ладно. Головне, що ти жива. Сепсису не було?

— Обійшлося. Почистили вчасно.

— Ну і добре. Значить, так треба було, — сухо кинув він і закрив очі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Через два тижні Олега виписали. Вони повернулися в їхню київську квартиру. Зовні все було як до призову: ті самі меблі, той самий побут, ніяких скандалів. Але Олег змінився.

У перший же вечір Тома почула запах тютюну з балкона. Олег стояв у трусах, спираючись на милицю, і швидко, глибоко затягувався сигаретою.
— Ти ж не курив ніколи, — тихо сказала вона, ставши в дверях.

— Там усі курять, Том. Заспокоює, — буркнув він, не повертаючись. — Іди спати.

До неї він ставився нормально, без агресії, але зникла колишня м'якість. Він став роботом. Менше говорив, більше дивився в одну точку.

За місяць нога піджила, Олега перевели на службу в штаб у Києві. Справи пішли вгору, зовні він виглядав повністю здоровим. Але вночі почалося пекло. Він крутився, стогнав, прокидався в холодному поту. Якщо на вулиці різко брязкав сміттєвоз або хтось підривав петарду, Олег миттєво присідав або застигав, дико озираючись. Емпатія до людей зникла взагалі. Новини про чергові прильоти чи загиблих він слухав із кам'яним обличчям, байдуже кидаючи: «Буває».

Поступово це перейшло на Тому. З'явилася побутова грубість.
— Ти куди зібралася? — різко запитав він у суботу, коли вона взувалася в коридорі.

— До мами, Олеж. Я ж казала вранці.

— Мені похер, що ти казала. Чого телефон на заблокованому екрані лежав, коли тобі хтось писав? Хто там пише? Мама твоя? Покажи.

— Олеж, ти що, гониш? Це робочий чат, — Тома спробувала перевести в жарт, але він вирвав у неї телефон з рук, перевірив і швирнув назад на пуфик.
— Дивись мені. Знаю я ваші чати.

Він справно ходив на фізпроцедури, розробляв ногу, але коли Тома заїкнулася про військового психолога, він ледь стілець не перекинув.
— Завали пельку про своїх мозкоправів! Я нормальний! Не треба з мене дурня робити. Я на фронті був, а не в дурці!

За якийсь час він ніби заспокоївся. Почав більше розповідати про службу, часто згадував бойових друзів. Особливо одну дівчину.
— Лелека — от вона мужик, реально, — казав він за вечерею, розливаючи по чарках коньяк. — Медик від бога. Скільки разів під обстрілами пацанів витягувала. Вона мене, вважай, з-під завалів перша почула. Ми з нею вчора списувались, вона теж у Київ на ротацію приїхала. Треба буде пересіктися.

Томі ця «Лелека» одразу стала поперек горла. Жіноча інтуїція кричала, що там щось не те, але вона тримала свій залізобетонний характер — мовчала, не влаштовувала сцен і не конфліктувала.

Олег почав пити. Кожен вечір — сто-сто п'ятдесят грамів міцного. Наче й небагато, не валявся, але алкоголь піднімав усю ту гниль, що сиділа всередині після контузії. З'явилася раптова, вибухова агресія. То вилку не так поклала, то суп занадто гарячий — він міг гаркнути так, що Леся, яка часом заходила в гості, боялася слово сказати. Сон погіршився остаточно, він міг не спати до четвертої ранку, просто ходячи по квартирі й курячи сигарету за сигаретою.

— Олеж, так не можна, — Тома сіла навпроти нього на кухні. Була перша година ночі. — Ти п'єш щодня. Тобі треба реабілітація. Не тільки для ноги. Психологічна. Ти з ума сходиш, і мене з собою тягнеш.