Глава 16. Втрати та придбання

Тома сиділа на дивані, розвалившись і витягнувши ноги. Сьомий місяць — живіт величезний, підпирає під самі ребра, дихати важко. Через набряки капці ледь трималися на ногах.

Батько поставив на стіл тарілку з яблуками, глянув на неї:
— Ну ти й бегемот уже, Томко. Скоро боком у двері заходити будеш.

— Тату, відчепись, — глухо кинула Тома. — І без тебе дихати нічим.

З кухні вийшла мати з рушником у руках:
— Коля, замовкни. Тобі аби ляпнути. Томо, їж яблука, кому нарізали. Ти суп в обід взагалі їла? Чи знов нічого не вкинула в себе?

— Відчепіться всі, нудить мене від усього, — Тома відсунула тарілку. — Потім з'їм.

З кімнати вийшла Леся з телефоном у руках:
— Том, глянь. На «Розетці» знижка на ту м’ятну коляску. Замовляємо? Лишилось три штуки, розберуть зараз.

— Нічого не замовляємо, — обірвала її Тома. — Олег приїде у відпустку — сам усе купить і принесе. Не чіпай нічого без нього.

Телефон на столі завібрував. На екрані висвітилося: «Коханий». Тома схопила трубку, голос одразу став тихішим:
— Олеж! Алло. Ти як?

Зв'язок рипів, голос Олега пробивалися важко, з шумом:
— Привіт. Нормально. Рапорт підписали, з машиною вирішили. Коротше, за тиждень буду вдома. Як мала? Штовхається?

— Штовхається, спати не дає, — Тома швидко витерла сльозу, що раптом капнула на кофту — останнім часом через вагітність стала занадто плаксивою. — Тато бегемотом обзиває. Чекаємо тебе. Давай акуратно там, чуєш?

— Скоро буду. Зв'язок зникає, давай.

Після цього Тома щодня записувала йому короткі відео. Піднімала футболку, знімала великий живіт і казала в камеру: «Дивись, мала знов крутиться. Давай швидше, ми рахуємо дні».

За чотири дні до його приїзду відео зависло. Стрілочка крутиться і все. Наступного дня — те саме. Не доставлено. Телефон Олега — поза зоною.
— Мам, зв'язку немає взагалі. Повідомлення не йдуть два дні, — Тома ходила по кімнаті, тримаючи руку на попереку.
— Там глушать постійно, Том. Не накручуй себе, дитині шкода, — відповіла мати, але сама вже не вилазила з новин.

На третій день подзвонив незнайомий номер. Тома відповіла миттєво:
— Алло.
— Тамара? Доброго дня. Капітан Коваль.
— Що з Олегом? — Тома випрямилася, обличчя одразу стало білим. Батько зайшов у кімнату, побачив її і зупинився.
—  Вчора ввечері був приліт по штабу, де перебував ваш чоловік. Пожежа сильна, будівля повністю зруйнована. Хто живий, кого сусіди вивезли — точних списків немає. Ваш чоловік офіційно вважається зниклим безвісти.

Тома не закричала і не заплакала. Її просто заклинило. Пальці розтиснулися, телефон упав на килим. Вона повільно з'їхала спиною по дивану і сіла прямо на підлогу. Дихала часто, дивлячись в одну точку на стіні.

Батько схопив телефон, почав кричати в трубку: «Алло! Що сталося? Хто це?». Прибігла мати, побачила Тому на підлозі, затрясла її за плечі:
— Томко! Що він сказав? Господи, Коля, що там?! Лесю, води бігом! Том, скажи щось, не мовчи!

Тома не відповідала. Вона просто сильно стиснула зуби і пальцями вчепилася у свої штани. Жодної сльози. Повний ступор.

Ближче до вечора Тома пішла в туалет. Коли встала — побачила на білизні великі темні плями крові. Вона завмерла і різко притиснула обидві долоні до живота, втиснувши їх у шкіру.
Дівчинка не рухавалася. Взагалі. Зазвичай вона зараз крутилася, а тепер усередині було глухо й важко, як камінь. Отут її пройняв справжній тваринний страх.

Вона вийшла в коридор, тримаючись за стіну:
— Мам. Іди сюди.

Мати вийшла з кухні, глянула на її обличчя:
— Що? Що таке?

— Кров іде. І мала... вона не штовхається, мам. Взагалі не рухається.

Мати глянула вниз і побіліла. Батько з кухні закричав:
— Машину заводжу! Одяг її бери, бігом! Лесю, сиди вдома!

В приймальному відділенні лікарні смерділо старою хлоркою та дешевим милом. Чергова лікарка — спокійна жінка років п'ятдесяти у важких окулярах — мовчки водила пластиковим датчиком по великому животу Томи. Холодний гель неприємно стікав по боках.

Монітор апарату лікарка одразу повернула вбік, щоб Тома нічого не бачила.

Тома лежала на кушетці, задерши футболку, і щосили втискалася потилицею в тонку клейончасту подушку. Пальцями вона так вчепилася в краї кушетки, що нігті ледь не виривалися, а суглоби повністю побіліли. Вона чекала. Вона за ці місяці звикла до цього кабінету і знала, що зараз має увімкнутися звук — швидкий, чіткий тупіт, схожий на копитця: «тук-тук-тук-тук».

Але в кабінеті стояла гробова тиша. Тільки пластмасовий датчик тихо шурхав по мокрому від гелю животу.

Лікарка довго возила апаратом в одному місці, потім сильніше притиснула його внизу, біля паху. Насупилася. Перевела датчик вище, під ребра. Знову тиша.

Вона вимкнула тумблер на апараті, зняла окуляри й поклала їх на стіл поруч із бланками. Обличчя її стало дуже серйозним і важким. Вона подивилася на Тому прямо, без загравань, але м'яко.

— Так, Тамаро, дивись на мене, — тихо сказала вона. Голос був рівним, але в ньому відчувалося глибоке людське співчуття. Вона взяла паперовий рушник і сама обережно витерла гель з її живота. — Мені дуже шкода. Серцебиття немає. Вагітність завмерла.

Тома застигла. Вона просто дивилася в обличчя лікарки. Її «залізобетонна» витримка зараз спрацювала як глухий блок — мозок просто відмовився це приймати. Жодної сльози не виступило. Очі стали скляними.

— Як немає? — голос Томи був ледь чутним, абсолютно плоским. — Вона ж уранці крутилася.

— Тобі так здалося через тонус, дитино, — спокійно й тихо відповіла лікарка, не відводячи очей. — Судячи з усього, це сталося ще вчора, одразу після того, як ти дізналася про чоловіка. Гострий стрес, тиск підскочив, і пішло відшарування плаценти. Кисень перекрило миттєво. Сьомий місяць, дівчинка вже сформована була... Це величезне горе, я розумію. Але зараз нам треба думати про тебе.